Юрій Мушкетик. ЯСА.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61
надзвичайно скупі. Відомо, що він народився у слободі Мерефа (Харківщина) у козацькій сім'ї. Очевидно, свою службу розпочав у запорозькому війську, де, завдяки своїм особистим якостям, став добре відомим серед широких кіл козацтва. Брав участь у визвольній війні українського народу 1648-1654 pp . [38] Наступний період його життя тісно пов'язаний із Запорозькою Січчю. Саме в ці роки І. Сірко завоював широку популярність у народі як непримиренний ворог польської шляхти та ординців, безстрашний воїн і талановитий військовий керівник. У 1663 р. він вперше обирається кошовим отаманом, це у Війську Запорозькому була надзвичайно впливова, авторитетна посада. Скрізь і всюди бути першим, високо тримати статус Січі і репрезентувати її у переговорах з іноземними державами — це лише незначна частка вантажу, покладеного на плечі І. Сірка. І протягом усього життя й своєї суспільно-політичної діяльності він з великою гідністю і честю ніс його.
Документи фіксують участь І. Сірка у політичному житті України вже наприкінці 50-х — початку 60-х pp . XVII ст. Він вів активну боротьбу проти шляхетської Речі Посполитої та її ставлеників гетьманів І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетерг. Наступні роки були насичені організацією кошовим отаманом народної боротьби проти польсько-шляхетської та турецької експансії на українські землі Очолювані ним загони запорожців здійснили ряд успішних походів на Правобережну Україну та Кримське ханство. Особливо вдалим був похід 1667 р. на Крим, під час якого загін козаків зайняв Кафу та інші міста й визволив дві тисячі невільників [39].
Значний масив матеріалу у романі присвячений взаєминам І. Сірка з правобережним гетьманом П. Дорошенком, їх, очевидно, слід розглядати у загальноісторичному контексті розвитку політичних подій на Україні в 60 — 70-х pp . XVI І ст. Відірване від інших українських земель, Правобережжя стало ареною жорстокої боротьби не лише султанської Туреччини та її васала Кримського ханства з шляхетською Польщею, але й представників окремих старшинських угрупувань. У 1665 р. владу тут захопив П. Дорошенко, який притримувався відкритої турецько-татарської орієнтації (у 1669 р. він навіть офіційно оформив перехід України під протекторат султанської Туреччини) [40] У цьому зв'язку варто підкреслити, що блюзнірські спроби представників буржуазної та буржуазно-націоналістичної історіографії показати правобережного гетьмана як виразника інтересів українського народу позбавлені будь-якого реального грунту. Шлях до гетьманської булави був для П. Дорошенка шляхом дворушництва, безпринципності та гради. Свого часу він підтримував політику І. Виговського, згодом переметнувся в табір Ю. Хмельницького, брав участь у загарбницьких походах польського короля Яна II Казимира на Лівобережну Україну. Після того, як його було оголошено гетьманом, він, як зазначалося, вступив у союз з Туреччиною й Кримським ханством.
Правобережна Україна стала ареною жорстокої політичної боротьби. Поряд з П. Дорошенком претендентами на гетьманство виступили П. Суховій, що опирався на допомогу Кримського ханства, й М. Ханенко — прибічник шляхетської Польщі. Результатом цієї боротьби, в якій були зацікавлені в першу чергу іноземні держави, стало величезне спустошення й пограбування Правобережної України. У 1672 р. окремі татарські чамбули доходили до Вісли, Сану і Карпат. Десятки тисяч людей було полонено і відправлено на невільницькі ринки. Інші, рятуючись від ординців, тікали на територію Російської держави. Річ Посполита змушена була укласти з султанською Туреччиною договір (жовтень 1672 р.), згідно якого частина Правобережної України (Поділля) переходила під владу Порти. Брацлавщина й південна Київщина залишалися в руках турецького ставленика П. Дорошенка. Крім того, шляхетська Польща зобов'язувалась виплатити Туреччині величезну контрибуцію — 80 тис. талерів одразу і щорічно давати 22 тис. злотих данини [41] .
У цій складній ситуації І. Сірко проводив лінію, спрямовану на припинення боротьби окремих старшинських угрупувань та зміцнення російсько-української єдності. Він належав до тієї частини патріотично настроєної козацької старшини, чиє політичне кредо характеризувалося вірністю рішенням Переяславської ради 1654 р., визначеною позицією щодо подій на українських землях. Його вимоги, а головне практичні дії, були співзвучні прагненням і настроям широких верств народу (особливо ідея російсько-української єдності), відповідали їхнім думам, надіям та сподіванням [42]. Очолювані І. Сірком, запорожці здійснили ряд вдалих походів проти Кримського ханства й турецьких фортець. Вони громили загони Суховія та ординців, завдавши їм відчутних поразок під Ольхівцями й на Тясмині. Кошовий отаман у всі періоди свого життя та діяльності виступав проти ворожої українському народу політичної лінії П. Дорошенка, який орієнтувався на султанську Туреччину. Не випадково проти народного улюбленця телися тенета змов та підступництв. Сучасник цих подій писав, що правобережний гетьман «хотів яким-небудь способом зжити з світу Сірка, цілковитого противника його планів, страшного татарам ворога, людину, що начебто за допомогою якогось передчуття відвернула український народ від протекторату Туреччини. 3 цією метою кілька разів запрошував його на конференцію під покровом зовнішньої дружби, зрадницьки готувався припинити його життя. Тільки досвідчений противник не потрапив в його сіті. 3 тим більшою наполегливістю думав Дорошенко, як би позбутися людини, яку ненавидів, він довго шукав засобів для цього» [43].
Контакти І. Сірка з П. Дорошенком (до речі, досить повно відтворені у романі) не означали відступництва кошового отамана від своїх політичних принципів В середині 70-х рр. XVII ст. ситуація на Правобережжі складалася не на користь гетьмана. Ще на початку 1674 р на правий берег Дніпра було здійснено спільний похід російської армії і лівобережних козаків, внаслідок якого десять полків Правобережної України оголосили про своє возз'єднання з Лівобережною Україною в складі Російської держави. Активізувалася боротьба Запорозької Січі проти експансії султанської Туреччини й Кримського ханства. Протягом 1675 р. запорожці, очолювані І. Сірком, неодноразово громили ординців під Перекопом й на узбepeжжі Криму. Яскравою сторінкою у спільній боротьбі російського та українського народів проти іноземних завойовників став спільний похід восени 1675 р. запорожців та донців разом з калмиками на Кримське ханство [44]. (Деталі цього походу також відтворені в романі Ю. Мушкетика) Занепокоєні можливими наслідками цієї акції, татарські загони залишили Правобережжя и спішно повернулись у Крим.
Позбавлений військової підтримки з боку ординців, П. Дорошенко опинився в цілковитій ізоляції На Правобережжі піднялася нова хвиля народних виступів проти гетьмана запроданця Визрівало невдоволення і серед найближчого оточення турецького ставленика. Відомо, наприклад, що більша частина старшини залишила Чигирин і перейшла на Лівобережжя. І. Сірко, який репрезентував думку Січі про те, що необхідно припинити міжусобиці, в цій ситуації виступив ініціатором організації посольства запорожців до П. Дорошенка з тим, щоб домогтися від останнього прийняти російське підданство (Це питання розглядалося на загальній військовій раді ще 12 березня 1675 р .) [45]. У романі виразно показано, як невдовзі в гетьманську резиденцію прибув об єднаний загін запорожців та донців (500 чол.) на чолі з кошовим отаманом. Триденні переговори завершилися складанням П. Дорошенком присяги на вірність Російській державі [46]. Одночасно він передав І Сірку гетьманську булаву, бунчук, прапор і деяке озброєння фортеці.
Оцінки та ставлення до цієї політичної акції з боку різних суспільних категорій населення України та Роси були далеко не однозначними. Побоюючись втратити владу, лівобережний гетьман І. Самойлович розпочав кампанію оббріхування І. Сірка і запорожців. Певне невдоволення формальною стороною справи висловив царський уряд, який вважав, що лише йому належить право на затвердження чи усунення неугодних гетьманів. Він зажадав від П. Дорошенка присягнути гетьману І. Самойловичу і командуючому російськими військами на Україні Г. Ромодановському [47]. Іншою була реакція на подив Чигирині з боку Запорожжя Січ в цілому підтримувала цю політичну акцію, оцінюючи присягу П. Дорошенка як свою безкровну перемогу над султанською Туреччиною. Безперечно, характеризуючи ставлення Війська Запорозького до цих подій, слід мати на увазі і певні амбіції запорозької старшини, що здавна прагнула грати основну роль у політичному житті України.
Що стосується П. Дорошенка, то він продовжував зачитатися у своїй чигиринській резиденції і вів подвійну гру. Лише у 1676 р. П. Дорошенко склав зброю перед віиськами Г. Ромодановського та І. Самойловича.
Ю. Мушкетик у романі «Яса» прагне показати соціальне економічне та суспільне життя на Україні у другій половині XVII ст. у всій його скілдності та суперечності. Автор вдало відтінив нові тенденції, які з'явилися і набули поширення у господарському розвитку та соціальному становищі різних суспільних категорій населення Лівобережжя. Зокрема, він показав поступовий, але неухильний процес феодалізації козацької верхівки, нагромадження у її руках значних земельних воіодінь і тисяч залежних селян Зажерливість, користолюбство нестримну жадобу збагачення, цинізм при виборі методів досягнення мети репрезентує у романі гетьман Лівобережноі України І. Самойлович (1672 — 1687). Гетьманська булава дала йому якнайширші можливості до швидкого збагачення. Відомо, що він належав до категорії найбільших землевласників Лівобережжя (лише у Стародубському полку гетьман володів 12 вільними військовими селами). В різних районах краю йому належали млини, цехові майстерні, рудні, винокурні, підприємства по виготовленню полотна та селітри. Спеціальні представники цього феодала вели великі за обсягом торгові операції на ярмарках й ринках України та ценіральних районів Російської держави [48]. Збагачувались як родина гетьмана, так і його найближче оточення. Наприклад, на «вспартя і подпоможеніє» він передав своєму синові ряд сіл у Стародубському полку і млини на р. Ворі. Значний вплив на І. Самойловича мав переяславський купець І. Томара, діти якого зайняли високі старшинські посади у гетьманській старшинській адміністрації [49]. Козацька старшина, поступово відособлюючись від решти козацтва, домагалася поширення на неї прав і привілеїв російського дворянства.
Суперечності між І. Самой ловичем та І. Сірком не були суперечностями двох різних за характером людей. Вони мали глибше коріння і своєрідно відображали різні погляди на суспільно-політичні процеси, що відбувалися на Україні в другій половині XVII ст. Козацька старшина Лівобережжя, добиваючись привілеїв, ставала на цілях поступового обмеження особистих прав і привілеїв рядового козацтва та селянства, завойованих ними в ході шестилітньої кровопролитної війни з класовим ворогом. Запорозька Січ завжди розглядалася українськими гетьманами як осередок вольниці, а кіш Війська Запорозького — як небезпечний суперник v боротьбі за домінуюче місце у політичній сфері.
З іншого боку, незважаючи на певну деформацію свого суспільне політичного устрою, Запорожжя залишалося важливим центром антифеодальних і визвольних рухів на українських землях Йому по праву належала роль основного форпосту у боротьбі проти турецько-татарської агресії та зрадницької політики старшинської верхівки різної орієнтації. Як зазначалося, Січ була важливим фактором внутріполітичного життя України. Під час роботи так званих «чорних» рад (тобто рад, у яких брали участь широкі верстви народу), голос запорожців у виборах гетьмана мав вирішальне значення (наприклад, у Ніжинській раді 1663 р.). Запорожжя прагнуло також виконувати роль своєрідного гаранта у підтриманні традиційного військово-адміністра тивного устрою на Україні і надзвичайно насторожено ставилося до порушення будь-яких його прерогатив.
Юрій Мушкетик розкриває в образах історичні взаємозв'язки запорозького та донського козацтва, що, як відомо, мали глибоке коріння. Донці та запорожці протягом багатьох століть здійснювали спільні походи проти султанської Туреччини й Кримського ханства, на єдиній класовій основі вели боротьбу з власними феодалами. Солідарність запорозького та донського козацтва з особливою силою проявлялася в роки великих збройиих .повстань, які охоплювали значні території країни й вимагали напруження всіх матеріальних та духовних сил народу.
Романіст досить промовистими штрихами відтворив політичні контакти І. Сірка з керівником селянської війни 1670—1671 pp . в Росії С. Разіним. Ці взаємини проводирів запорозького та донського козацтва базувались на досить-таки міцній основі. Численні документи, які леребувають нині у розпорядженні істориків, свідчать про активізацію переселенського руху селян і козаків України в 60—70-х pp . XVII ст. на територію Дону. В грамоті приказу Казанського дворця від 22 березня 1667 р. зазначалося, наприклад, що «во многие-де в донские городки пришли с Украины беглые боярские люди и крестьяне з женами и з детьми...» [50] . Частина з них, безперечно, взяла участь у селянській війні. На всіх етапах повстання у складі разінських загонів значну питому вагу складали вихідці з України, насамперед запорозькі козаки з їх великим військовим досвідом. Так, у виписці приказу Казанського дворця (лютий 1660 р.) — документа, підготовленого на основі відписок городових воєвод, прямо говорилося про те, що «из запорожских-де городков черкасы и из донских городков казаки, которые голутвенные люди к нему, Стеньке с товарищи, идут беспрестанно, а он-де, Стенька, их оссужает и уговаривает всячески» [51] . Відомо також, що з розвитком подій повстання кількість втікачів з України на Дон неухильно зростала, а їхня участь у селянській війні помітно урізноманітнювалась.
Суспільно-політична ситуація та атмосфера невдоволення соціальною політикою панівного класу на Україні, безперечно, враховувалася С. Разіним. Ще в грудні 1669 р. під час перебування у Черкаську на козацькому крузі обоговорювалося питання про те, що «він хочет атаманов и казаков лутчих людей побить, а сам собрався иттить в Запороги рекою Донцом» [52] . У наступний час керівник повстання налагодив тісні контакти з рядом політичних діячів України, зокрема з кошовим отаманом І. Сірком [53]. Між ними встановилися інтенсивне листування й передача відомостей через таємних агентів. Готуючи похід війська «к Москве против бояр», С. Разін, за словами очевидців, «под Царицыным готовил суды и ждал к себе из черкаских городов на помочь многих черкас с полковником с Серком» [54] . Зацікавлений у тісній координації дій, керівник повстання у ряді випадків у своїх листах та грамотах звертався безпосередньо до широких кіл запорозького козацтва. Донський станичний отаман Р. Калужнін в «распростых речах» у приказі Казанського дворця в січні 1671 р. говорив, що С. Разін намагався «в Запороги... послать прельщать, чтобы потому ж шли на государевы городы, а писал к ним о том, что будто ево, Стеньку с товарищи, и их, запорожских казаков, хотят бояря сводить з Дону и из Запорог» [55] . Побічним підтвердженням тісних політичних відносин, які існували між Доном і Запорожжям, є і той факт, що частина «прельщений» С. Разіна і його отаманів написана від імені «Великого войска Донского и Запорожского» [56].
Заклики керівника селянської війни в Росії «побить бояр», «мирских кровопивцев», «начальных людей» і визволити «черных людей» від феодалів знаходили широкий відгук серед трудящих мас України. В один із важливих районів повстання перетворилась Слобожанщина. Неспокійно було на Лівобережжі, де також діяли дрібні загони повстанців. Загалом селянська війна 1670—1671 pp . під керівництвом С. Разіна відіграла важливу роль у справі консолідації сил селянсько-козацьких мас Росії та України у їх боротьбі з панівним класом.
У своєму творі Ю. Мушкетик торкнувся питання про місце і роль самозванства в історії народних рухів. Поява в 1673 р. на Січі самозванця Симеона не була якоюсь незвичайною подією і мала прецеденти у віддаленому історичному минулому (згадаймо, наприклад, Лжедмитрія І і Лжедмитрія II) Росії [57]. Проте цей мотив роману цікавий як своїм драматичним аспектом, так і спробою автора охарактеризувати світогляд пригноблених категорій населення у період пізнього феодалізму.
Монархічні ілюзії селянсько-козацьких мас були прямим результатом економічних умов існування дрібного патріархального господарства. Задушений безпросвітною нуждою, податками, жорстокою експлуатацією, селянин не розумів класової природи самодержавства. Він наївно вірив в існування «доброго царя» — захисника від соціальної експлуатації, поміщиків і лихоімства судів. На думку народних мас, цей «добрий цар» був відділений від них придворною клікою, чиновниками, місцевою владою, каральними командами. Більше того, народ прагнув опертися на авторитет царя і використати його як організуючу засаду у боротьбі за поліпшення умов свого життя. Отже, самозванство було лише специфічною оболонкою, під якою приховувався соціальний зміст того чи іншого народного руху.
Однак цим не вичерпується характеристика феномена самозванства. Досить часто самозванцями були звичайні авантюристи, що користувалися підтримкою певних політичних сил як в середині країни, так і за її межами. Тоді навколо самозванців організовувались різні таємні гуртки та плелися нитки змов.
«Царевич Симеон» не належить до значних та колоритних фігур в списку самозванців XVII ст. Проте його прибуття відіграло помітну роль в активізації суспільно-політичного життя на Січі. Тут відбулося декілька бурхливих козацьких рад, на яких виступили царські посли і самозванець [58]. Підтримка Січчю «царевича Симеона» зумовила навіть наростання деякої напруженості у відносинах між урядовими колами Москви і кошовою старшиною. В цій історії слід диференціювати причини прихильного ставлення до самозванця козацьких мас з одного боку та І. Сірка — з іншого. Січова сірома наївно бачила в особі Симеона справжнього виразника їхніх соціальних інтересів, здатного сказати вагоме слово на захист скривджених та експлуатованих, а І. Сірко прагнув використати його у політичних планах як один із засобів тиску на царський уряд.
Юрій Мушкетик виступає в романі як тонкий знавець джерел і спеціальної літератури. Окремі вкраплення та згадки у документах і літописах під пером автора розростаються у захоплюючі картини художнього твору. Наведемо лише один приклад. Мимохіть, лише кількома штрихами, у романі згадано про С. Палія та І. Мазепу. Але як проникливо підмічено основні риси цих осіб, змальовано контрастність їх образів. Героїчна постать улюбленця народу Семена Палія з одного боку і зрадництво й підступність вже на початку своєї політичної кар'єри Івана Мазепи — з іншого. Хіба потрібне тут багатослів'я?
Як же далі розвивався історичний процес на Україні? Яка була доля історичних осіб, зображених у романі? Вже у 1677—1678 pp . російські ратні люди й козацькі полки дали відсіч турецько-татарським загарбникам, які зробили спробу поневолити всю Правобережну Україну (так звані Чигиринські походи). До речі, помітний вклад у відсіч ворожої навали внесли тоді запорозькі загони, очолювані І. Сірком. Майже до останніх днів свого життя легендарний кошовий отаман був на передньому краї боротьби з ординцями. 1 серпня 1680 p . його не стало. Згідно повідомлення літопису С. Величка, «того ж лета Иван Серко славній отаман кошовій, в Грушовце пасеце своей, чрез неколикое время поболевши, преставися от жизни сея, августа 1, и припроваженній водою до Сечи Запорожской, и погребен чесно всем войском Низовим Запорожским в полю за Сечою, против Московского окопу, где иншое товариство Запорожское погребалося. Погребен теж знаменито, августа 2, з многою арматною и мушкетною стрельбою и со великою всего войска Низового жалостію, яко по том вожду своем справном и щаслнвом, которій от младости, аж до старости своея воєнними бавячися промислами, не тилко значне Крим воевал и некоторіи в нем попалил гради, также и в полях диких на розних месцах многіє Татарскіе громлювал чамбули, и плененній ясир христіянскій отгромлювал; але и в Чорное море лотками вплинувши, на розних месцах не маліє бесурманам чинил шкоди и раззоренія, а по морю Чорному корабле и катарги, з Константинополя в Крим, Азов и на инніе месца пливучіе, громлювал и з великими здобычамн щасливе з войском Запорожским до Коша своего повергался, которого все войско зело любило и за отца своего почитало» [59] .
У наступний час боротьба за визволення споконвічних слов'янських земель При азов'я та Причорномор'я не припинялася. У 80-х pp . XVII ст. російське військо, до складу якого входили лівобережні козацькі полки, двічі здійснило походи на Крим. Проте, погано підготовлені, вони виявилися невдалими. Під час одного з них (1687 р.) втратив гетьманську булаву І. Самойлович. Його було звинувачено у таємних зв'язках з кримцями, заарештовано й заслано до Сибіру. На так званій Коломацькій раді 25 липня 1687 р. старшина обрала гетьманом генерального осавула І. Мазепу, якого підтримав всесильний В. Голіцин. Боротьба проти турецько-татарської агресії точилася ще протягом багатьох десятиліть. Лише внаслідок переможних російсько-турецьких війн 1768—1774 pp . і 1787—1791 pp . було остаточно вирішене питання про визволення Північного Причорномор'я й утвердження Російської держави на Азовському й Чорному морях.
В кінці XVIII ст. сталася ще одна подія, яка мала велике значення в історичній долі українського народу. В результаті другого (1793 p .) й третього (1795 p .) поділів Польщі до складу Росії увійшли правобережні землі. Справа Семена Палія і його сподвижників, учасників гайдамацького руху й славнозвісної Коліївщини 1768
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61