Юрій Мушкетик. ЯСА.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61
й, думав, може, надміру чіпляється до хлопця, міряє його по Лаврінові.
Джура дрімав стоячи. Він або дрімає, або жує щось — найчастіше сушню, дістаючи її з глибоченних кишень синіх штанів. Біля ніг Кугукала, просто на долівці, вивернувся величезний, чорний, з білою плямою під горлом, котяра, лежав, як неживий. Сірко подумав, що вони чимось дуже схожі між собою — його джура і оцей кіт, обоє вайлуваті, ліниві й невразливі: прожени за шкоду — підуть і небавом припхаються знову, не пам'ятаючи лайки і своєї шкоди. І голос у Кугукала тонкий, котячий.
Не такий, зовсім не такий був попередній джура. Може, через те так часто згадував його кошовий.
Хіба б ото Лаврін отак сонно позіхав у кулак. Та він би досі в вуха і в очі вліз послам, не проґавив жодного слова, мотав усе на вус, а тоді до півночі не дав би спокою отаманові: «А знаєш, батіку, коли б нам отаку гармату поставити на Ляській башті... Набити картеччю». — «Був уже один такий, сокири зв'язував. Спи вже». — «Той в'язав з дурного розуму. А ми б під жерлом тієї гармати увесь узвіз тримали».
У цьому прикомірку — прибудованій до куреня хатині — ще й зараз все нагадувало про Лавріна. Розмальований виноградом сволочок (пам'ятав, як хлопець приніс з церкви фарбу), розвішана по килиму зброя (Сірко почіпляв абияк, Лаврін перевішав по-своєму: три рушниці — дві по краях і одна зверху, дві шаблі, три порохівниці, а посередині кобза з великою квіткою); два снопики одворотного зілля за трямком. Виглядали тільки кінчики гузирів — Лаврін запхнув їх покрадьки, щоб охороняли кошового від напастей і ворожої шаблі. Сірко дивився на них, і серце йому оповивала тепла журна хвиля. Бачачи, що кошовий щось думає, козаки притихли. Від тої тиші він очутився, повернувся до Щербака та Пелеха. Ті сиділи під образами, пили холодний узвар із сушених персиків, яким частують тільки послів та інших вельможних гостей, і перемовлялися. По хвилі Сірко уважно слухав їхні оповіді. Новин було багато.
Нещодавно добігла кінця велика незгода поміж царем Олексієм та патріархом всієї Русі Никоном, що вкрутила у свій вир найзнач-нішик церковних та мирських мужів, відгукнулася й на простих священиках та всьому поспільству; цар надто близько підпустив до свого серця патріарха, надто високо помислив себе патріарх та й перехилив коромисло дружби в один бік. Велику владу обійняв на Русі Никон - писався государем, державцем, крутий мав норов, тяжку руку, скупив незліченні багатства — все те врешті злякало Олексія, якому бояри й раніше нашіптували погибель трону й вінця од патріарха. Вельми перетерпіла церковна братія, патріарх з неї хрестом і патерицею вибивав єресь. Либонь, не стільки єресь, скільки глупоту й темряву. По всіх церквах не однаково правилась божа служба, не однаково хрестилися, не одне писалося в церковних книгах, переписаних напівграмотними дячками. Аби виправити богослужбові книги та звірити їх із грецькими оригіналами, Никои запросив з Київської колегії вчених мужів з ієромонахом Єпіфанієм Слови-нецьким на чолі, вправних у грецькій та латинській мовах, зело мудрих в інших науках.
Коли патріаршество Никона скінчилося зняттям з нього сану й засланням у Воскресенський монастир, усі подумали, що реформація уже скінчилася. Одначе цар і новий патріарх повеліли не вертатися до старого. Почався церковний розкол. На той час, коли там гостювало запорозьке посольство, в Московській державі велася тяжка — кнутом і Сибіром — боротьба із розкольниками та єретиками.
— А як же київські вчені мужі з ієромонахом? Що мають за дружбу з Никоном? — запитав Сірко, котрий сидів біля вікна й слухав неквапливу оповідь Щербака. Того весь час поривався перепинити Пелех, бо йому здавалося, що Щербак оповідає не так, він підхоплювався, починав дзигоріти, вимахував руками й навіть намагався промовляти за патріарха та царя, обоє вони в нього бігали й кричали, і запорожці, які не любили поспіху, щоразу зупиняли Пелеха. «Не січи. Хіба ж ото таки цар дринзає, як п'яний дячок, і дулі суче! Кажи ти, Максиме!» — «А суче, суче!» — Пелех.
— Не впала на них немилість. Живуть, як за Никона жили, — погладжував вуса Щербак і похитував великою головою. — Ще й нових стовпів вченості з Києва до Москви кільканадцять приїхало. У церквах соборних їх чимало і в царському теремі теж, не ті тепер звичаї при Московському дворі. Й там занепадає багато чого старого, — зітхнув літнщ козак. — Наших грамотіїв у тім провина немала. Бачено — в Ііреображенському селі воздвигли комедійні хоромини і грають-показують блазнів. Як у нас на Подолі.
— И зовсім не блазнів, — підхопився низенький кремезняк Пелех, якому, видно,ті комедії вельми сподобалися. Він заходився показувати, як грали лицедії «Блудного сина», надуманого Симеоном Полоцьким. Його маленькі очиці захоплено блищали, по пиці розповзалась масна, хитренька посмішка, й він справді був схожий якщо не на блудного сина, то на ярмаркового злодія. Козаки реготали, й Сірко реготав теж. І просив Пелеха ще раз показати, як вертається блудний син додому. А тоді витер у куточках очей сльози, що набігли од сміху, сказав замислено:
— Шабля проти шаблі, хрест проти хреста. Нема спокою людині на землі, не вміє вона жити в мирі. І блудних синів теж розвелося чималенько. Волочиться по чужинських хоромах, нагуляється, натішиться, а тоді вертається і вимагає телицю.
Далі отаман майже не слухав послів, думав своє. Трохи перегодя мовив:
— Бачу, приймали вас милостиво й по чину. З того маємо радість.
— Гріх скаржитися, — підтвердили посли. — Не чули од московських людей кривди, а тільки гостинність і шанобу.
— Пригощали нас там добре, — казав Пелех. — Як випили на потуху, ледве в сани повлазили... Ласі стрільці до цього зілля, незгірш, як наші голоколінчики. Бояри у винах заморських теж вуса мочать, а тоді вогні пускають, фейерверками звані. Багато спалюють пороху...
... — А скрізь по лісових нетрях, де ми їхали, московити дьоготь женуть і мають з того таляри загранишні... — вів свою лінію Щербак. — Якби в нас був ліс, і ми б могли заробити, а то ледве вистачає на юхту...
Сірко хитнув головою, а сам думав уже про інше посольство. Про власну мандрівку на Правобережжя. Якою буде його стріча з правобережним гетьманом? І що про те скажуть тут, на Січі? На тій його путі чинила кошовому помішки старшина й все товариство. Либонь, і самому той замір не раз лягав тяжким сумнівом на серце. В нещадний кривавий розбрат зайшло Запорожжя із правобережним гетьманом. Либонь, не могли примиритися січовики з Дорошенковими зброднями, його якшанням з турчином та татарином, з тим, що він двигав їх на християнські землі. Надто ж перейнялись ворожістю до нього після погрому в Ладижині. Тоді Січ послала Дорошенкові листа, в якому називала його поганином і запеклим своїм ворогом. Зіштовхнулися запорожці з дорошенківцями під Смілою і Жаботином, дзвякнули щаблі, потекла крівця. Християнська крівця через поганина і його лукавого приятеля Дорошенка. Правобережний гетьман клявся в листах найстрашнішими клятвами, що під Ладижин і Умань турчин прийшов не за його наустом, що не мислив він лиха Ладижину й запорожцям, але якщо ті мають його за адверсора, то й він матиме їх за недругів довіку. Сірко й сам горів гнівом на Дорошенка. Скільки злих слів сказав йому в думках, скільки кинув на важку, чубату, зачмелену голову його проклять! Але досвід підказував інше: вогнем вогню не погасити. Біля міжусобного багаття тепло тільки ворогам. Й тоді зціплював зуби, гнуздав погорду, гасив гнів. Важко йому було: почував, як щось перевертається всередині, черкає гостряками по серцю, як сердиться з одної думки на те, що мусить увійти в Дорошенкові покої, сідати за його стіл, розмовляти з ним. Але не милості шукати, не просити запомоги поїде до Дорошенка. Поїде шукати добра — не собі, просити миру — теж не собі, шукати порозуміння між двома вершителями людських доль на двох дніпрових берегах, котрі щодень віддаляються один від одного й уже можуть ніколи не зійтися. А розійдуться дніпрові береги, то й Дніпро увійде в землю!
Його лякала та стріча; якщо й цього разу піде врозруб, доконечно змаліє надія на оборону краю, на іриденту — на все те, чим жив і задля чого стільки років не випускав з рук шаблі. Знав: перетрактації будуть важкі. Либонь, привести Дорошенка до миру з Самойловичем не вдасться. Буває, ворожнеча заходить так далеко, що люди уже не володіють собою. Він і сам не може пригасити у своєму серці гніву проти Самойловича. Сибірські морози остудили його, а надмухав їх туди гетьман-попович. Але що ж діяти? Якщо не втихне братовбивча війна, Україна стече кров'ю. Може, йому вдасться вмовити гетьмана, щоб передав булаву комусь іншому, щоб відмовився від неї зовсім. У тих своїх майбутніх перетрактаціях покладався на перший яскравий спалах, на власну щирість і не-хитрість, якими не раз обеззброював супротивників.
Вимислюючи собі мандрівку в Чигирин, виповів свої заміри та сумніви Флору Минаєву. Яко чоловіку сторонньому і хоч ще молодому, але гострому на думку й гартованому долею в життєвих кру-чіях. Це вже вдруге Минаєв на Січі, позаминулого літа він теж ходив з запорожцями на Крим. А ще раніше ходив Флор зі Степаном Разіним. Обмітав з чобіт пилюку шовками, здобутими в Персії, пив густі вина з боярських льохів, обіймав купецьких дочок, клявся Стеньці на вічну дружбу, пили з одної чари, та вчасно й одхитнувся од нього, він тільки трохи надпив з чари, решту випив сам Стенька, аж до кривавиці на дні, якою й похлинувся поблизу московського кремля. Коли схопили Разіна, Флор уже давно був на другому березі, і Стенька пішов без нього в далеку криваву путь. Та путь, либонь, манячила перед очима Флора все життя. Минаєв не продав Разіна, він наперед побачив, що той заварив пиво надто круто і воно перегіркло ще до того, як його розлили в чари, що сам отаман не відав до кінця, хто й де його питиме. Минаєв не раз важив своїм життям і в ім'я товариства, і в ім'я отамана, а тоді враз видалося воно йому дорогим, а інше пиво смачнішим. Нині втішався своєю розважливістю і мудрістю. Та й просто перемінився відтоді. Став іншим навіть з вигляду: поважчав, покруглішав, став статечним, хазяйновитим козаком, розважливим і нешвидким на балачку, мудрим отаманом, до чийого слова вже прислухалися на військовому крузі. І, мабуть, тільки сам і знав, що в його жилах ще й досі бродить дещиця того пива, яке пив із Стенькою, і що гарячий Разінів погляд випалив у душі дві дірки навічно. Й студять у ті дірки холодні вітри, й тоді стає Минаєву незатишно та холодно, і смокче тоді серце думка, й гойдається за спиною невидима тінь. Немов у спокуту, першим врубується в сонмище татарви, й шабля в його руці миготить, як у давні, колишні часи, й хміль гарячить голову, і йому самому здається, що він кудись поривається, до чогось дотикається, прилучається до чогось гарячого й крамольного, хоча поклявся вже ніколи до того не прилучатися.
Минаєв умів утішатися життям. Часом на самоті переймався гарячою радістю, що Стеньчині кості вже давно рознесли круки, і брата його, і всіх інших разінців, а він живе й п'є меди, гуляє на банкеті життя, і гулятиме ще довго, й зазнав інших утіх — є в нього жінка та діти, й поважають його на Дону, Обирали військовим отаманом і скоро оберуть знову. Власне, на те отаманство заробляв і тут. Радість не раз поймала його в церкві, коли починали проклинати царевих ворогів, а найперше боговідступника Стеньку, але й страх тоді струшував ним, і він гаряче хрестився та благословляв у думці ту ніч, у яку втік від крамольного отамана. Але бували ночі, коли Разін приходив до нього уві сні. З роками те траплялося все рідше. Разін одпливав на чорному прузі далі й далі, промовляв тихіше й тихіше, тільки погляд його світився, як і колись, — гаряче, скажено, й тоді Минаєву ставало особливо моторошно й гірко. Разін забрав з собою часточку якоїсь його сили й віри — і ще щось, на що Стенька так і не вказав йому і, може, й не міг вказати, але сам жив тим, та так і забрав із собою на той світ. А може, воно — найбільша сила на землі. Може, тільки ним і повинна жити людина. Отією вільністю душі, вітром свободи, лише без крові й насильства, і знову ж ще чимось, чому Минаєв не міг знайти визначення. Він недаремно так пильно приглядався до запорозького отамана. В ньому, як здавалося Минаєву, теж жило оте невідоме, яре, і було воно ясне, очищене, тільки мовби скуте. Часом йому здавалося, що Сірко просто знає якісь заповітні слова, і якби він виказав їх. Флор по-іншому б подивився на світ і на себе самого. Кошовий отаман — мудрий і мовби націлений кудись. У якусь печаль, у якусь мрію, на якусь мету. Проте він не виказує ані тої печалі, ані тої мрії. Може, через те, що надто багато лиха упало на його душу і надто багато нещастя чигало попереду.
Минаєв учився в кошового отамана військової науки й науки жити з людьми. В цьому, останньому, Сірко був багато в чому не схожий на Разіна. Послухає думки кожного, не образить нікого, хоч і не дасть попуску, й покарає, але покарає тільки винуватого. За невинного сам підставить голову. Немає біля нього лестивців, немає нашіптувачів, немає й пасинків. І тільки тоді, коли його доведуть до киплячки, тільки в буйному хмелі вловлює Флор у ньому щось таке, що раніше не раз спостерігав у Стеньці. Той же крутий злам брови, той же загадковий, небезпечний вогонь в очах, ту ж дику завзятість. Минаєв пам'ятав і боявся її. Й тоді радив іншим не йти насупроти отамана. А ще подібний Сірко до Разіна у веселощах. Нестримний, рвійний до часу, доки враз не впаде йому на чоло тінь і він ніби кудись відлетить.
Сірко й собі виокремлював Флора Минаєва з усього козацького гурту. Вельми цікава була для нього ця людина, цікава й сама по собі, а надто тим, що Флор знав Разіна. Він і досі не міг відгадати, що винесло Стеньку на такий крутий гребінь і що привело до зг^би. Флор Минаев, коли його запитували про Стеньку Разіна, розповідав про їхній похід у Персію, про «заваруху на Дону» і про все інше, що знав, одначе завжди обминав мовчанкою Сіркові запитання: яким був сам Разін, як мислив, як жив, з чого уклалася їхня з Флором дружба і на чому обірвалася. Тільки раз, коли кошовий надто допік його, сказав:
— Вогнем горіла Стеньчина душа. — А потім помовчав і додав: — І голова — теж.
Й не відгадати — осуджував чи схвалював за те Стеньку. Либонь, за перше — схвалював, за друге — осуджував.
У бою Флор Минаев міцний, тямковитий—либонь, уже устоялася кров і набувся бойного досвіду. Сірко знає, що може покластися на нього в круту годину. Та й, опріч усього, за Минаєвим нині стоїть Дон. І думку, яко про козака, уклав про Флора давно.
Не раз і не два гасали в степах понад Сіверським Дінцем, разом шарпали ногаїв і вломлювались у Крим. Заприязнились один з одним не за столом у корчмі, де слова легкі, де язики щедрі на обіцянки, а в походах та січах, де на двох — дві шаблі, але одна ханька з водою, яку не розрубаєш, одна небезпека, одна смерть. Вони ніколи не обмовилися про те жодним словом, навпаки, при стрічах трохи кпили один з одного, здебільшого згадували смішне й не згадували гіркого. Роки щодалі дужче розділяли їх, помічали один в одному, як старіють, але взаємини їхні лишилися тими ж, що й раніше: щирими, дещо офарбленими легким кпином. Щоправда, з часом Сірко піднявся на найвищий щабель старшинського звання, Минаєв здебільшого ходив наказним отаманом; звичай не велів йому бути запанібрата з кошовим, і він те брав до уваги.
Минаєв вислухав Сірка і сказав:
— Візьми й мене на цю виправу.
— Меди в Дорошенка солодкі, — примружив ліве око Сірко, — але й шабля гостра!
— Так я лизатиму меди, а ти — шаблю, — сказав Минаєв.
— Поки лизатимеш меди, можуть тобі одтяти язика. А то й голову. Ні, Флоре, — мовив уже без усміху. — Непевний це ралець. Не варто на нього їхати. Зовсім недавно ми віншували в наших реляціях правобічного гетьмана сарданапалом і погубителем християн. Вовком він на Січ дихає.
— Чого ж тоді їдеш? — запитав донський отаман.
— Мені, — зітхнув, — інакше не випадає. Кажуть, сліпому не світять. Хочу повезти в Чигирин свічку. Мислю, дуже багато сліпих блукає у нашім краї.
— Чував, був уже один такий. Ходив удень зі свічкою.
— І я чував оту химерію од грамотіїв. Він шукав людини, а мені треба, щоб та людина відреклася од самої себе. Він ходив удень, а нам, либонь, доведеться блукати в пітьмі. Тому й застерігаю тебе. Не розібравшись, в пітьмі легко рубонути не ту, що треба, голову.
Минаєв задумався, але по хвилі попросився у товариші знову. Може, йому пригадався Стенька і замлоїло на душі, що полишив тоді отамана на самого себе.
Сірко подумав і мовив:
— Гаразд. Либонь, буде до ладу. Явиш собою і своїми козаками Дін.
І замислився знову.
Сірка останні дні змагали сумніви, він не звик упускати їх глибоко в серце, ставав при замірі твердо. Але на цю кладку ставати не поспішав. Спиняло кошового й віще знамення — всю ніч перед виїздом з Січі на небі, біля Волосажару, горіли два вогняні стовпи, він двічі виходив з куреня, дивився на них, скрізь по вуличках товпилися запорожці, гомоніли притишеними голосами, показували один одному на крайнебо. Ніч стояла тепла, тиха. Тьмяно блимали проти місячного світла вікнами курені, запорожці в накинутих на плечі кунтушах скидалися на потривожених журавлів. Плавні мріли темним кучугур'ям кущів і дерев на зарічках, по затоках шаленіло жаб'є, покрило своїм скрекотом усі інші згуки. Той скрекіт був буденний, звичний. І ніч, сповнена запахів бузини, лепешняку та очерету, теж хилила на спокій. І сонно мріли біля церкви важкі камінні хрести — під ними лежать найславетніші козаки, які покрили себе вічною славою. А може, й не найславетніші. Найславетніші — завжди безіменні. Їхні кості порозносили по степу ворони й сіроманці, або біліють вони на дні глибокого моря. На сірому камені миготіли рожеві відблиски. Вогняні стовпи біля Волосажару горіли, вони то пригасали, то розжеврювалися знову, й не розходилися січовики, тривожно гомоніли, важили знамення на лихо. Але чому неодмінно ті стовпи мали віщувати лихо Запорожжю, а не її ворогам? Сірко озлився спершу на запорожців, а тоді вже й хтозна на кого, наказав розбудити попа й одправити молебень. Покладався на бога, на його промисел, а щоб той промисел був певніший, взяв з собою замість п'ятдесяти, як намислив раніше, п'ятсот виборних козаків та гаразд озброївся сам. Флора Минаєва супроводжувало двісті донців.
ІІ
Сторожа донесла, що під Жовтими Водами та у верхів'ї Інгульця блукають ногаї, через те їхали на Микитин Ріг, на Кічкас, де переправилися на лівий берег, а далі — лівим берегом аж до Вужина, від якого й подалися на чигиринську сторону. В Вужині перепочили, впорядкували риштунок, поголилися й, виспані, на свіжих конях рушили до правобережної столиці. Сірко наказав зупинитися в Бу-жині надовше ще й для того, щоб Дорошенкова сторожа донесла гетьману про запорожців, щоби той мав час на розмисл: впускати їх до Чигирина чи перестріти гінцями й завернути назад. Гінців запорожці не зустріли.
Сірко їхав попереду. Ворон — високий темряк — йшов під ним розмашистою риссю, кошовий часом стримував його, щоб вся команда не гнала позаду чвалом. Кінь мав два ґанджі — наріст на задній лівій нозі вище коліна й вавку на шиї, котра то засихала, то знову сочилася сукровицею. Десь там у нього в кістці сиділо вістря татарської стріли, рана часом засинала, часом прокидалася, не вдавалося її загоїти. Зате високий, костистий Ворон прудкий і витривалий, як верблюд з татарських кочев'їв. Неперебірливий до корму, добу й дві міг скакати без води та паші. Сірко не пам'ятає, щоб він коли пристав. Сам старий, порубаний у битвах, не хотів міняти коня на іншого, на молодого, цінував його і жалів. Отаманові здавалося, що Ворон розуміє навіть всі його мислі. Жодного разу не схибив у бою, норов мав крутий, але не примхливий.
Кошовий кинув повід на мідну луку сідла, роззирався довкола. Дорога то падала вниз, у глибокі яруги, то бралася вгору, важкими петлями лягала на круті плечі горбів. По згір'ях у густих садках ліпилися хатки, здебільшого вони чорніли вибитими вікнами. В яруги із степів вкотилася війна, скрадливо ходила зеленими долами з арканом та ятаганом. Зрідка подвір'ям перебігав здичавілий кіт, забачивши вершників, шмигав у нетрі нехворощі, буркуну та маку-видюку. В зеленім хутірці над широким ставом, од якого повівало гнилим конопляним духом, — мабуть, коноплі намочили, а витягти не встигли й вони зотліли там, — дорогу їм перебігла чорна, гостроноса сучка з виводком цуценят, уже чималеньких, сучка зупинилася, спрагло вдихала кінський і людський дух, він щось нагадував їй, собачатам же той дух був геть чужий та ворожий, вони задки, по-вовчому підібгавши хвости, відступали в густі хащі самосійних конопель під хатою. Довкола хати ріс густий сливовий сад, сливи вже дозрівали, густо синіли, вкриті білуватою памороззю. Козаки рвали сливи, паморозь танула в долонях. Вдихали густий, запаморочливий дух конопель. Ніщо в світі не пахне так життєдайно, як зелені коноплі.
Двері в хату були прочинені, скрипіли таємниче, сумовито: ними грався вітер. Й така вхопила отамана за серце туга, що ледве поборов спокусу піднести під високу, викладену гребенем стріху трут та спалити її. Єдине, що нагадувало колишні села, це лелеки в гніздах, але й вони були якісь не такі — мовчазні та насторожені. Либонь, їх теж лякали порожні подвір'я, донедавна сповнені гомону, галасу дітвори, ґелґоту та сокору птиці й реву худоби. І церква темніла чорними дощатими стінами, сумно мріли хрести на цвинтарі. Мертве село, мертва церква, здавалося, в ній і відправу чинять мертві. Люди покинули рідні обійстя, подалися до тих, хто їх захистить, навіть якщо й одягне за те на них свої ярма.
Вкрита бур'янами дорога звивалася у хрещатій ярузі, хати стояли рідко, врослі в здичавілі сади, колюче терня, в'язівник і хміль. Тут чомусь росло багато хмелю, висів довгими бородами, одквітав. Було моторошно, брав страх — у такому місці легко налетіти на ворожу засідку. Сірко вислав уперед ще один роз'їзд.
Нарешті виплутались нагору. Але й там козаків не полишав смуток.
Поля довкола позаростали пирієм, березкою та стоколосом, там паслися дрохви та сайгаки. Тільки подекуди, здебільшого поблизу чималеньких, захищених муром або валом сіл, жовтіли лани пшениці та жита. На лану, що тягнувся по схилу до лісу, побачили женців. Видно, женці помітили їх давно: на вербі при дорозі сидів сторож, а другий, комонний, з рушницею за плечима, крутився на стерні. Женці теж були при шаблях, з мушкетами та самопалами. Сірко подав знак на відпочинок в ліву од дороги руку, де пролягав зелений ярок, по дну якого протікала річечка, а сам повернув до женців. Власне, ті женці — не женці, а косарі, може, через те, що пшениця вродила дрібна, а може, що поспішали швидше звезти збіжжя з поля. Смутком повіяло кошовому од лану, що нічим не нагадав жнив на власному полі, не наповнив думками про тихе хліборобське щастя та добрі жнивні звичаї, про ниву, на якій полукіпки, як збитошні парубкп, і співи, і свято останнього снопа. Скрушно стало від споглядання дружби коси й мушкета, й поле чомусь запахло не дозрілим зерном, а кров'ю. «Ми виляжемо так, як жито», — подумав нагло. їхав понад ланом, торкаючись стременом колосся. Дзвеніло колосся, а йому здавалося, що дзвонить власна кров.
Косарі обступили отамана, раділи запорожцям, розпитували, куди ті їдуть, журилися жнивами. Сірко не крився, сказав, що їдуть шукати згоди з їхнім гетьманом, на обличчях косарів розгладжувалися посмішками зморшки: люди сподівалися, що запорожці дійдуть з гетьманом згоди, візьмуть їх під свій захист. Ця розмова ще дужче впевнила Сірка, що вчинив незлецьки, поїхавши в Чигирин. Зненацька щось ворухнулося в його серці, дивна забаганка засвітила усміхом вуста. Він скинув кунтуша, узяв у женця в плескатій баранячій шапці косу з важкими грабками, став у ряд. Захопив чималу ручку, повів кіссям і вгородив хліборобську шаблю носком у землю. Вийняв її, пильнував, аби коса йшла носком угору, повів покіс. Одначе грабки чіплялися за стебла, толочили колосся, зрізані горстки теж не трималися, перевалювалися через грабки, він нахиляв їх то так, то сяк, але справа йшла кепсько. Навіть звук був у коси не такий, як треба, — не посвист, а шаркіт, сухе скреготіння, од якого аж дерло по душі. За хвилю отаман ухоркався, оглянувся назад, побачив замість рівного покосу десяток викладених одне біля одного сорочих гнізд, зупинився. Йому стало соромно й чомусь сумно. Либонь, що навіки випав із хліборобських гонів, що ось уже сорок, якщо не більше, літ їв хліб, запрацьований іншими. Земля йому не пахла, яко хліборобові. Увесь вік мав себе за плугатаря, а насправді який він плугатар? Вже ледве пам'ятає, як падає з-під лемеша чорна скиба, як міняє рілля під бороною барву, як, перш ніж упасти в ріллю, ростуть у долоні важкі зернини. Орав шаблею, сіяв кулями. Тримав рідну землю в серці, як її оборонець, і боронив. Сам не завжди гаразд знав, яке ж його людське призначення: до леза цього чи того, яке висіло на боці у піхвах з шагреневої шкіри? А соромно, бо то таки в ньому прокинувся хлібороб, який багато чого призабув. Так принаймні йому здавалося спочатку. А тепер подумав, що то була забаганка, порожня похвальба: «Я все можу». Виходить, не все. Колись таки й міг. Але давно те було.
Косарі переморгувалися, чоловік у кудлатій шапці почухав нестрижену потилицю, сказав:
— Воно іноді легше жати на тому полі, ніж на цьому.
— Дурний ти, Терешку, — сплюнув під ноги косар зі шрамом на лобі, — тут лишень ти косиш, а там можуть і тебе втяти.
— Недарма тобі в'язи покрутило, все назад озираєшся, — відповів Терешко.
— Неначе сам щойно не ховався у житі, — гостро одказав косар зі шрамом.
— Кажуть, видима смерть страшна, а я скажу: невидима — ще страшніша, — спробував помирити їх Сірко. — А про поле мовив ти, чоловіче, добре. Волів би й я стояти на оцьому, але ж комусь треба й на тому.
Сірко попрощався з женцями й поїхав до козаків. Вони вже напоїли коні й трохи підпасли їх, не знімаючи сідел, тільки попустили попруги. Переобідали самі — солониною з хлібом, запиваючи просто з просвітленої до дна річечки, поїхали далі. Ополудні перед ними заманячили золочені хрести та бані церков на горі. Місто Чигирин, оселя нездійсненних мрій Петра Дорошенка, могутня фортеця з посадами, розкинулося серед горбів на березі Тясмину при його впадінні в Дніпро. Воно складалося мовби з двох міст — горішнього, де на Кам'яній горі стояли фортеця, гетьманські хороми, будинки старшини, соборна церква, і нижнього — на підгір'ї, де криті ґонтом та черепицею будівлі тиснулися одна до одної, де сіримі-ло з десяток тополь та стільки ж дзвіниць; там жив військовий і ремісничий люд. Гора висока, і місто з церквами, гетьманськими та старшинськими хоромами, міцними мурами неначе зависло під хмарами. Стара гетьманська столиця зустріла запорожців та донців церковним дзвоном. Козаки зупинили коні, поскидали шапки, хрестилися, дивувалися, адже ніби й не було сьогодні ніякого свята, а дзвони заливалися на всю силу. Свята тройця наступить за один день... Небавом довідалися, що дзвони ті — на їхню честь. Й стрічали їх пишно та врочисто, як давно жданих, високих гостей. Може, і в тому був якийсь потаємний Дорошенків замір, але саме поспільство, стражденне, вимучене війною, полинуло надією навстріч кошовому. За міську браму вийшли мирські й духовні: жінки та діти, й попи з хрестами та хоругвами, й ошатно зодягнуте міщанство, й городові козаки при повній зброї, всі з просвітленими обличчями, з надією в очах. Не вгавали на дзвіницях дзвони, калатали, неначе на престольне свято, високо вгорі зі стін гримали гармати, білі клубки диму котилися по схилу гори аж на придніпровські луки. Одначе біля міської брами запорожців і донців перепинила озброєна варта, від кошового зажадали, аби на хресті та євангелії поклявся, що не везе в серці жодного лихого заміру проти гетьмана й не зробить злого вчинку. Сірко зійшов з коня, поцілував хрест і євангеліє, заприсягнувся. А сам подумав: вельми боїться його гетьман, вважає, що може він з кількома сотнями козаків скурати могутню гетьманську столицю.
Після того їх упустили до чигиринської фортеці.
Того ж дня приймав їх у своєму палаці гетьман й давав банкет на їхню честь, не виказавши ні радості, ні здивування, ні про що не запитував, нічим не докучав. Мабуть, мучили й змагали його запитання, але не подавав про те й вигляду, тримався невимушене, вдавав, буцім запорожці приїхали до нього просто так, у гостину, як то бувало раніше, вдавав щедрого господаря й зичливого приятеля. А може, хотів спочатку заморськими винами й медами усолодити запорозькі душі, сподівався, що по тому й бесіда буде солодшою. Запорожжя — то честь і слава України. Який же козак не прагне прилучитися до того воїнства, зрівнятися з ним честю і славою!
Дзвеніли золоті й кришталеві чари, гримали гармати. Співала під вікнами світлиці півча. Щедро частував гостей гетьман. Сливе два роки живе правобережна гетьманська столиця веселощами. Проте веселощі ті хмільні, нервові — не справжні. І ніхто не має од-ваги сказати про те. Рвуть струни скрипок серби, гарцюють козаки, дріботять червоними чобітками міщаночки, гупають чоботиськами старшини, тільки гетьман сидить край столу й постогнує: «Нудно мені. Нудно од ваших танців».
Це гульбисько, яке розпочалося, було схоже на всі інші. Одначе гетьман не казав, що йому нудно, а підгупував на місці чобітьми й гукав: «Весело. Весело мені». А очі
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61