Юрій Мушкетик. ЯСА.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61
А як не прийде?
— Ще ліпше. Одначе прийде. Помізкуй сам: куди йому йти? Як би ти вчинив? Спробував перейняти шлях до втечі чи почав ганятися за всіма ватагами по Криму?
— Ну...
— Нащо ж вважати, що хан дурніший за нас з тобою. Минаєв хвилину мовчав, уже ніби погодився, та враз знову скинув рудуватими віями:
— Звідки ж він знатиме, де ми перейшли Сиваш?
— Візьмуть козаків у полон. Допитають. Другого... десятого. Комусь та розчеплять зуби. На цих ось терезах, — показав на закопи, — весь похід виважуватимемо. Й не тільки похід... Тому й залишив найнадійніших козаків. Солоно тут буде... А в тебе рука важка й серце хоробре.
— Таке вже й хоробре, — засоромився, аж спалахнули кінчики великих відстовбурчених вух, Минаєв. — Солоно — то ще нічого. Якби не було кисло.
— Оскоми не наб'ємо. — Сірко висипав з люльки жар у суху траву, й вона спалахнула. Не підводячись, розітер підошвою вогонь, показав люлькою на городок у середині оборони.
— Треба нам досипати ту кучугуру. Очевидно, доведеться з неї одбиватися. Йди збуди Носа і Гнилицю, а сам візьми кількоро своїх та проїдьте в ліву руку понад лиманом.
ІІ
Вершник поставив коня цапки, аж зачепився шапкою за вишневе віття, крикнув, неначе рубонув шаблею: «Сірко-шайтан! Сірко-шайтан!»
Вершник промчав, а крик стояв, ніби завис у повітрі й тремтів, як натягнена тятива. «Сірко-шайтан! Сірко-шайтан!» Його повторювали гори, він бився у тісній долині, відлунював од велетенських камінних лобів, що нависли над ущелиною, гримів, немов водоспад. Це було неначе пожежа темної ночі. Все звихрило в одну мить: татари металися, немов запаморочені, не знаючи, куди податися, що робити. А тоді промчав кінь без вершника, за ним — залитий кров'ю татарин на незасідланому коні, він устиг гукнути, що козаки вже в Салачику — передмісті, що там рубається з ними міська сторожа, рвонув коня, а за кілька скоків звалився на бруковану дорогу мертвий. З його розтуленого рота текла кров. Він не доскакав до палацу з п'ятдесят сажнів.
Але чутка випередила його. В палаці зчинився несосвітенний переполох. Там тепер правив один володар — страх, він був дужчий за всі повеління й накази. Аги і беї перемішалися з простими воїнами, мурзи бігли наввипередки з маленькими, в непомірне широких штанях, в довгих каптанах арапчуками, євнухи штовхали в плечі високих сановників покоїв, аби звільнити собі шлях до втечі.
До хана звістка про напад гяурів-козаків долетіла не одразу. На той час саме відбувалося засідання дивану. Знудьгувавшись у Золотій кімнаті. Селім-Гірей піднявся на балкон у кімнату дивану й собі. Балкон був густо заґратований дерев'яними ґратами, ніхто з радників дивану ніколи не знав, чи є хан зараз там, чи його немає. А від того, що міг сидіти там, віддавалися справам сповна й до кожного слова приплітали ханове ім'я, славили його один поперед одного. То було змагання лестивців, змагання, в якому побивав той, хто добирав слів вищих і солодших. Радники дивану до засідань готувалися тижнями, декотрі навіть наймали собі мудреців, щоб ті писали їм їхні казання наперед. До того ж це була дуже хитра гра: адже вдавали, що хан їх не чує, що говорять про нього позавіч. Він і справді сидів не завжди, й багато лестощів проливалося в порожнечу. А коли сидів, забавлявся: намагався відгадати, в чиєму голосі більше щирості, хто примазує свої слова медом, а в кого вони солодкі насправді.
Сьогодні радники дивану мов показилися, намагалися перекричати один одного й за тим не почули, як закричала варта й забив на сполох чорний барабан.
Коли в диван влетів от-ага й гукнув, що воїни семиголового дракона Сірка рубаються з воїнами пророка в Салачику, Селім-Гірей в першу мить подумав, що от-ага проти звичаю наковтався зрання зеленого вина і йому одурманіло в голові. Але, щойно спаралізовані новиною радники на мить вмовкли, він почув далекі, проте виразні удари барабана:тум-тум-тум, тум-тум-тум — і страх одібрав у нього силу, аж довелося присісти на канапу. Але одразу ж підхопився, вибив ногою дерев'яні грати й, повиснувши на руках, стрибнув униз. Це був найкоротший шлях до втечі. Проте з дивану вибіг останнім, страх вимів радників умить величезною мітлою. Побачивши хана, зупинився тільки диван-ефенді. Він щось белькотів, хан не слухав його, рвонувся в двір. Був у непідперезаному халаті, зелена, як морська вода, чалма розв'язалася й тріпотіла за плечима, неначе зламане пташине крило. Ханові очі горіли переляком і злістю, тонкі вуста були сині, аж чорні. Його тримав за поли сором, але і зупинитися не міг, здавалося, ноги самі бігли по білих плитах. Слідом за ним стрибав диван-ефенді зі срібним ослінчиком у руках, на який хан опирається ногами, коли сидить на своєму ложі під час ради, либонь, і сам не знав, навіщо вхопив його. Двоє велетенського зросту татар бігцем підвели ханові закульбаченого коня, рудий гарячий румак, збурений криком і бігом конюших, рвався, намагався стати дибки, й татари ледве стримували його. Стрибав, реготав, вертівся дзиґою божевільний дервіш, і замацулений, зшитий з клаптів халат на ньому миготів брудною райдугою, верещали в сералі ханові жінки — до них ніхто не біг, щоб порятувати.
Хан, не опираючись на стремено, скочив на коня, конюші метнулися вбоки, й рудий румак, звившись, як змій, помчав до південних воріт. Хан — вічний на землі, і вічна його тінь. Вона втікала поперед хана, здавалося, ось-ось одірветься і щезне навіки. Біля обкованих залізом дверей порталу залишилося п'ятеро чи четверо воїнів велетенської статури у кольчугах і шоломах-місюрках, страшних у своєму спокої. Всі вони були німі. Двоє тримали за поводи в'ючних коней, решта виносили з палацу коштовності. Здавалося, вони знали про напад наперед, чекали на цю хвилину.
З лементом розбігалися жінки гарему, вони кумедно дріботіли на високих дерев'яних ходулях, падали, одна метнулася до коня в тороках, думаючи, мабуть, що це для неї, але чорний мовчазний воїн ударив її держаком нагайки по голові. Вона зойкнула, впала на брук, чорне запинало з кінської волосіні відкрилося, й, мабуть, вперше правовірні побачили обличчя ханської дружини. Це була жінка дивної вроди — молода, смаглява черкешенка. Вона лежала горілиць, її ізор [25] закотився, татарин якусь мить дивився важким вогнистим поглядом на білу смужку тіла між червоними шароварами й куценькою, яку матросів із галер, вишитою курточкою, а далі відвернувся й заходився ув'язувати тороки. Черкешенка підвелася і одразу ж впала, підвелася знову, оглянулася по двору й повільно, як сновида, побрела назад у гарем. Всі, кому пощастило вихопитись на коня, були вже далеко.
ІІІ
Марко сидів у своєму кутку за кипарисом, скулившись, зібгавшись калачиком, з двору його зовсім не видно. Звістка про козаків тіпала ним, мов пропасниця. В нього цокотіли зуби й тремтіли руки. Спочатку боявся, що татари поженуть його з собою або й уб'ють, а коли побачив, що вони полишили навіть жінок гарему, зрозумів: те йому не загрожує. Одначе страх не полишав Ногайця, тепер він заповзав у душу з іншого боку: думкою, що вчинять з ним козаки. Адже якщо це козаки, — чутка була неймовірна, таке йому й у сні не снилося, щоб сюди, між круті гори, в Зіницю Ока правовірних, як ті називають свою столицю, вдарили копита козацьких коней, — то тільки запорожці. Вони летять у помсту за ханову налогу на Січ, а хто показав татарам хідник до Чортомлика? Либонь, козаки довідалися про це від полонених. Маркові од тої думки потемніло в очах. Чомусь пригадалася паля на рову за Січчю, чималенький гострий стовп із бляшаним вістрям. Вона заіржавіла від дощів, од невжитку. Марко не пам'ятав, щоб кого садовили на те вістря. Хоч розповідали: раніше на ньому сконав не один зловорожець...
Стороною прокралася думка: може, його не впізнають, адже заріс бородою до самих очей, давно не підрізав чуба і ніби аж всохся лицем, якось зазирнув у відро з водою, а звідти глянув чоловічок, схожий на лісовика, що ними по селах лякають дітей Тоді щось заплакало в ньому: адже колись потайки любив чепуритися, не раз задивлявся в люстерко, розглядав себе нещадно, але й з певною думкою: як йому ліпше посміхатися, яка шапка личить більше і в який бік зачесати чуприну. Тепер же оця переміна в обличчі мовби ставала в пригоді.
Й знову пригадав своє місце на ночівлю в плетенім хліві — на трухлявій просяній соломі, прикритій зашмуляною телячою шкурою, й пригадався Великий Луг, широкий і зелений, вольні озера та заріч-ки, й стислося серце.
У вуха йому вдарив голосний регіт, брязкіт ложок, тиха молитва з кутка — домелюється хтось з січових дідів і зиркає строгим оком, але на нього не потурають. Марка просять і з того кінця сирна, й з цього, а курінний вдавано сердито присадовлює біля себе: сідай, нечестивцю, отут, не гріши біля святого хліба. А сам, глухуватий, боїться, аби не пропустити якого Маркового дотепу. «А що, як упасти на коліна перед кошовим... — зринуло раптом... — Прийняти найбільшу покуту... Вони добрі... Вони щирі... Ніколи не карають тих, хто покаявся...»
Він злякався тієї думки. Не таку збродню вчинив, щоб запорожці могли простити. Та думка й погнала його з порожнього двору. Вибігши за ворота на місток, зупинився: куди тікати? Долину з обох боків стиснули гори, не високі, але круті, здавалося, то величезні бики обступили її. Під Марковими ногами дзюркотіла річка, каламутна Чурук Су, вона текла праворуч, по ущелині, вподовж неї бігли дорогою татари: піші й кінні, на віслюках, на мулах, з клумаками й без нічого. Скрипіли гарби, ревла худоба, верещали жінки. Натовп рідів з кожною хвилиною, ті, що втікали, злякано озиралися, в острасі втискаючи у плечі голови. Марко побіг і собі. Затиснута скелями й саклями вуличка спочатку пластала рівно, потім трішки сягнула вгору, тоді впала вниз, і враз місто залишилося позаду, дорога розділилася на дві, бо розбіглася в дві руки ущелина: прямо й круто праворуч. Марко побіг праворуч — туди бігли майже всі втікачі, хоча дорога весь час бралася вгору; з правої руки повисли стрімкі кручі, з лівої чорніло провалля, часом воно зникало з поля зору — дорогу з обох боків обступали хащі кизилу, в'язовнику, бересклету, вони переплелися вгорі, затулили небо. Від того було мовби затишніше.
В одному місці посеред дороги лежав кінь, жалібно іржав, підводив ліву ногу, вона була переламана, біля коня валялися юки, один репнув, і з нього точилося пшоно. Дорога була нерівна, стрибала з каменя на камінь, то тут, то там камені зводилися сторчаками, доводилось обминати їх. Марко захекався, вже не біг, а йшов, важко брели і всі інші втікачі. Десь позаду закричала жінка, той крик підшмагнув, і люди знову побігли. Марко оглянувся, побачив дорогу в сонячних плямах, внизу вона тонула у зеленій сутіні, була тривожно пустельна, але це чомусь не злякало його. Він не побіг. Ще за кілька кроків побачив з правого боку в скелі чорні діри, вони зяяли, як роти беззубих дідів, аж тепер зрозумів, куди його понесли ноги. Десь там, у кінці ущелини, стоїть неприступна фортеця Чуфут Кале, в ній, мабуть, сховався хан, там шукатимуть порятунку всі інші втікачі. А його, може, до фортеці й не пустять.
Відчув себе загубленою на широкій долоні світу комашкою, що заблукала на безкрайому життєвому полі. Йому хотілося плакати, але не було кому поскаржитися і перед ким вилити сльозами душу. Винуватцем усіх лих був сам. Та ще привели до біди оці люди, ці втікачі. Якби не прийшли під Ладижин, не захопили його в полон, то нічого б і не сталося.
Він ненавидів утікачів, коли б міг, став би за виступом скелі й стинав голови усім підряд. Завалив би ними всю ущелину й перебіг по них на той бік.
Це вже було схоже на марення. Й злість тільки на мить криваво запінила серце, відтак туди знову вповз блідий і немічний страх.
Зненацька Маркові згадалося, що десь отут, якщо не брехали татари, за ямами-печерами має бути православний монастир святої Софії. І церква, й келії — вирубані в скелі, в них живуть ченці — вільновідпущеники з християн або ті, кого викупили, але вони не захотіли вертатися у рідні краї. Може, подумав, серед них вимолюють у бога прощення й такі грішники, як він? Й зринула майже радісно ще одна думка: чи не послано богом йому оцей притулок? Може, знайде тут спокій назавжди?
Він справді побачив вирубані в скелі сходи. Вони стрімко, майже прямовисне бігли вгору, повертали ліворуч і пропадали за сірим камінням.
Ногаєць повернув до них, але його погляд одразу ж наштовхнувся на якусь перепону. За кілька маршів сходи перегороджував міцний дерев'яний заслон з поставленого стійма стола, кількох лав і обкорованих обаполів. Марко зрозумів: ченці порішили не пускати до себе татар. Зашпунтувалися разом з богом у череві скелі, поклавши іншим вирішувати шаблями, чий бог дужчий і мудріший. З боку сходів на скелі висіла дерев'яна ікона, в серці Ісуса стриміла стріла. Мабуть, її пустив хтось з тих, що шукали захисту в ченців і не знайшли.
Хтозна, чи почував біль од тої стріли Ісус, але Марка вона протнула нагло й страшно. Чомусь подумалося: даремно просить захисту в бога — той не може захистити власного серця. Марко зрозумів, що вже не піде нікуди, кволо перехрестився й опустився на приступець сходів. Мучився він люто, і з тією мукою входив у серце все більший жаль, він жалів себе й проклинав цілий світ.
IV
Сироватка скакав позад усіх. Його Савур геть підбився, губив клоччя піни, в нього голосніше, ніж завжди, кавкала селезінка, здавалося, там, у обтертому попругами череві, йойкає живе створіння. Колись це був кінь-вихрач, але роки й голодне нестаєнне життя забрали силу, нагнули нижче голову, покошлали шерсть та глибоко, коромислом, вигнули спину. І зараз він біг над силу. В нього змокріли не тільки шия, а й кінчики вух, він важко вимахував головою і за кожним помахом жалібно дзвякали вудила. Сироватці було шкода коня. Покинути його, та ще в чужому краї, це — ніби завдати в неволю щирого товариша. Він і був йому товаришем, а не раз і рятівником. Невибагливий на корм, звиклий до спеки та негоди, сам себе годував у степу й сам рятувався од небезпеки. Зачувши кінський тупіт, лягав десь у долинці, в густій траві, й не обзивався на кінське іржання та людські голоси, аж поки не кликав господар. Його не могли вполювати вовки та рисі, тільки раз побував у вовчих лапах, але вирвався, хоч і з обідраною на крижах шкірою.
На Січі Савур ходив за ним, мов собака, підстерігав біля куреня й мав хитринку, через яку його знали всі пекарі та житники крам-базару. Вмів поцупити десь з воза, а коли на те не випадало, вдовольнявся віхтем сіна з-під голови сонного п'яного козака, не було й того — корою з осики та лози. То чи ж міг покинути його Сироватка? Правда, коли Савура почало заносити в правий бік, а в аулі трапився кінь — татарський вигулянець, темряк, Мокій, згнітивши серце, пересів на нього. Пробасував з півверстви й вернувся назад, несамохіть радіючи, що знайшов у темрякові ґандж — той був кувач, діставав заднім копитом переднє. Савур покірно стояв, де його залишили, жував сухими, білими од старості губами. Копита йому були порозбивані, давно не обрізані, шерсть позлипалася ковтюхами, на череві — довгі лискучі пасмуги, шерсть під попругами випріла й повилазила. Сироватці стислося серце. Мокій переклав з ковача на нього сідло, а Савур скубонув його зубами за плече. Дякував господареві, що не покинув у чужому краї а чи докоряв йому... Савур уже трохи перепочив, попив із струмка води й знову погнав навздогін за командою. Сироватка почувався трохи моторошно — копита Савура стукотіли в тиші, одначе радів, що таки не полишив товариша. А той мовби розумів усе й десь віднайшов сили, летів, аж жовта курява вставала позаду. На горбі зустріли велику отару — її гнало троє запорожців, трохи далі лежали біля дороги дві білі порубані татарські вівчарки й стояв поруйнований очеретяний курінь. Той дрібний розор нужденного куреня чомусь не порадував, а присмутив серце козакові. На дні глибокої балки видніла розтрощена двоколісна татарська гарба, мабуть, хтось пустив її просто з кручі. А далі на дорозі лежав долілиць татарин, земля під ним потемніла, відтята права рука із затисненою шаблею лежала обіч. Хтось дужий потяг татарина шаблею. Мабуть, татарин їхав на гарбі й незглянувся, як його наздогнали. Куди їхав? І як вони їздять по таких крутих дорогах, і як живуть серед оцих горбів і скель?
Плутаючись думкою в темних хідниках людського життя, не зглянувся, як доскакав до Бахчисарая. На Сироватку знизу вгору глянули гострі, мов ратища, білі мінарети, червоні черепичні дахи та сірі очеретяні стріхи, що мовби налазили одні на одних, маленькі зелені садки, оточені тополями. Він на хвилину притримав коня, в подиві оглядаючи татарську столицю, де виношувалися найпідступніші заміри проти Січі, проти рідного степу, його самого, звідки стільки разів налітало на отчий край з шаблею і арканом лихо. Трохи приголомшений — бачив його в уяві не таким: на горбі, а не в долині, великі палаци, а не сотні маленьких круглих будиночків, — пустив униз коня стопою. «Забіг ти, Мокію, на край світу», — подумав чи то гордовито, чи то скрушно.
Козаки вже добряче погуляли в місті. В тісних кривулястих вуличках лунали кінське іржання, людський гомін, щось тріщало, валялися на бруку червона черепиця, казани, кошми — всіляке інше начиння. Сироватка подумав, що невеликий мідний казанок йому б пригодився, адже збирався вернутися знову на варту. Він в'їхав до палацу — туди поспішало найбільше запорожців, там стояли товчія, лемент, з вікон летіли килими, шовкові барвисті і парчеві подушки, в повітрі плавало чорне й біле пір'я та ядуча порохнява. Молодий чорновусий козак, блиснувши очима, брийонув шаблею подушку, що летіла з вікна, й над головами запорожців вибухнув біло-рожевий клубок, обсипавши їх пір'ям од шапок до чобіт. Козаки лаялися, кебешник реготав. Сироватка полишив Савура біля кипариса, не прив'язував — знав, з місця той не зійде й ніхто не позаздрить на такого виморинця, пішов у палати. Палац трохи розчарував його. Такий собі чималий голуб'ятник з кружганками та кольоровими вікнами. Всюди стояв погром, валялися перекинуті столики, низенькі диванчики, під чобітьми тріщало череп'я, скалки дзеркал. Все вартісніще козаки вже повиносили, залишилось начиння або громіздке, або, може, й коштовне, але якому запорожці не знали ціни. У кількох світлицях трапились Мокію величезні глечики, пузаті, з горлечками-цівками, він навіть в один заглянув, з нього пахло чи то ладаном, чи то канупером. Сироватка подумав, чи не ладан тримають у цих гладущиках, перекинув один, другий, але вони були порожні, тільки всередині щось затарабанило.
У палатах тонко й відворотне пахло розкішне чужоземне життя, що його топтали чобітьми запорожці, але той запах уже забивав інший — кінського та людського поту, розіпрілої шкіри, тютюну й не-вичахлої зброї. В кутку великої білостінної кімнати лежали два трупи — козака й велетенського міднолицого татарина в роздертій опанчі. Він вищирив великі білі зуби, здавалося, хотів дотягнутися до мертвого ворога. В сусідній кімнаті стояв регіт, Мокій заглянув туди й побачив чималий гурт запорожців, котрі оточили якесь дивне створіння. Сироватка придивився й зрозумів, що то дитя якоїсь іншої людської породи — чорне, наче вимазане сажею, з кучерявим волоссям, великими губами, булькатими очима, що зблискували білками. То, мабуть, був якийсь пахолок, прислужник котроїсь з жінок султана, дитя забилося кудись під канапку, й татари не побачили його, як утікали, а тепер хтось із запорожців витягнув на світ божий. Козаки казали, що це — арапченя. Воно вмирало од страху, але й з усіх сил боролося за своє життя, намагалося вимолити його всілякими штукенціями: танцювало на руках, просовувало крізь ноги голову й тоді ставало схоже на жабу. Сироватка біля нього не затримався, пішов далі. По світлицях і переходах гасали запорожці з бебехами, чимало сновигало й просто так, пороззявлявши роти, кілька жартівників понатягували поверх одягу шовкові халати, один навіть пов'язав шапку тонким, як павутина, серпанком і ходив вихилясом. Двоє донців намагалися повідколупувати шаблями золоті літери, що ними були вицяцькувані товсті мідні двері. Інші їх під'юджували: отамечки в світлиці — золоті зірки на стелі, спробуйте поодгризати. Літери були лише позолочені, й козаки полишили їх. Сироватці чомусь стало душно й тоскно, він уже шукав, як би вибратись з цього лабіринту, перебрів довгу залу, побачив попереду світло й переступив високий поріг. Але то ще не було подвір'я, а тільки засклена з усіх боків веранда, посеред неї дзюркотів трьома тонкими струменями мармуровий фонтан. Скло в альтанці було кольорове, й вода розсипалася райдугою, аж Сироватка замилувався. Потім спом'янувся, — прогаянка могла важити дорого, а що виходив без нічого, оглянувся. Альтанка була порожня, тільки попід стінами стояли низенькі, оббиті шовком диванчики. Помацав шкарубкою долонею один з них і відчув під шовком шкіру. Пригадав, що давно шукав товару на передки, навіть вийняв ножа, а тоді плюнув, заховав ножа в шкіряний чохолок на поясі й вийшов з альтанки геть.
Сироватку весь час не покидала думка про Лавріна, блукав по двору, шукаючи когось із служників, аби розпитати про сина. Знайшов двоє чорних, смаглявих чоловіків у кінці двору, біля конюшні, де чомусь валялися купами сушені сливи, сиділи навпочіпки, розгрібали якийсь клунок; коли Мокій окликнув їх, кинули вузол, злякалися, почали кланятися, забелькотіли, а що — Сироватка втямити не міг. Одначе обоє чомусь вказували руками далі. Сироватка послухався їхніх покивів, пішов попід довгим хлівом і біля воріт, що вели на південну сторону, здибав натовп. Тут стояв крик і плач, аж Сироватці морозом обсипало серце. Людські подоби в лахмітті, ковалі і ткачі з підземелля, й кілька душ, одягнених чепурніше й не таких виморених, — служників двору, чоловіки й жінки, кілька з дітьми, вони обіймали козаків, обіймалися одне з одним і плакали гірко, а деякі сміялися, мов божевільні. Худий, чорний черкес з гачкастим носом обхопив руками голокоре дерево й ридав, як дитина. А інший, теж смаглявий, невольник стояв біля нього й дурникувато лупав очима. Вони ще не всі осягли до кінця волю, а козаки квапили їх, показували, куди йти, й розпитували, де ще є невільники та чи не знають потайних ханських схронів. Сироватка оббіг майже всіх — розпитував про Лавріна, його не вельми слухали, а хто й слухав, то не міг сказати нічого втішного, Мокій тільки й дознав: чимало бранців, надто запорожців, татари тримають у фортеці Чуфут Кале. Козаки вже поїхали здобувати її.
Він вернувся назад, знайшов Савура й теж поїхав вуличкою, що кривуляла понад каламутною річечкою по ущелині, котра тяглась на схід. У річечку текли з розбитих глеків та бочок вино, олія, кумис; вода пінилась то червоно, то біло, умащувала жиром гостре каміння, мовби підлещувалась до нього. Місто було живе й мертве воднораз. Живе козацьким гомоном, гупанням сокир, ляскотом щабель, тріскотнявою — з того кінця вже спалахнули пожежі, але весь той гомін був гомоном руйнації, з дворів віяло пусткою, мертвотно світили порожніми очницями гратовані вікна та двері будинків. Звичайно, з тих мертвих очниць могла вилетіти жива стріла, й Мокій пильнував за ними. В одному місці йому зустрівся посеред вулиці сліпий літній татарин у високій, гостроверхій шапці, він щось белькотів, простягуючи вгору складені докупи долонями руки, — мабуть, когось проклинав. Сироватка обминув його й поїхав далі. Траплялися на дорозі трупи — один, з луком, перевис через низеньку цегляну огорожу — половина тіла в дворику, половина — на вулиці, але їх було мало: татари встигли втекти. Та й не вельми багато людей мешкало цієї пори в місті, майже всі були на яйлі [26], на виноградниках, збирали по лісах горіхи й кизил. А швидкі, як вітер, бейські та ханські коні винесли господарів умить.
У кінці Бахчисарая, де долина розбігалася в дві руки, над річечкою зеленіла густа трава, й Мокій зліз з коня, попустив задню попругу й пустив його, не путаючи, самопаш. Сам пішов далі пішки. По великому каменюччю, попід густу горішину й шипшину. Незабаром йому зустрівся гурт козаків, вони йшли, тримаючи в поводі коней. Козаки сказали, що фортеці не приступатимуть, вельми то безнадійний промисел. Вона на такій крутій горі, що шапка падає з голови, якщо спробуєш подивитись на неї. Отаман і гурт козаків облягли в церквиці під горою якогось бея, а вони їдуть захопити товар, що пасеться в долині по той бік Бахчисарая. А тут ось, — вказав нагайкою хорунжий, — православний монастир. Козаки рушили вниз, а Сироватка — вгору, поклав собі розпитати в ченців про Лавріна. Майнула йому перед обличчям велика синьо-голуба птаха, послизнувся на купі пшона, розсипаного на дорозі, переступив кизилову ґирлиґу й врешті доковзався до церкви.
Проте побачити когось з ченців Мокієві не вдалося. Вони сиділи високо в горі, в печерній церкві, наглухо зашпунтувавши сходи. Либонь, не хотіли пускати й козаків, щоб потім не держати одвіт перед татарами. На скелі біля входу висіла ікона святителя, в серці Ісуса стриміла коротка татарська стріла, опірена чорним вороновим пір'ям. Довкола мовчазно, погрозливо громадились гори, Мокієві стало холодно на душі, вже хотів іти, та зненацька побачив у куточку сходів під дерев'яним завалом сіру постать. Спочатку Сироватка подумав, що то татарин, та коли придивився пильніше, його здогад загойдав сумнів. Густі, не татарські, брови, високе чоло і якась ледь вловна серцем тужна задума в очах.
— Гей, чого сидиш тут?! — гукнув Сироватка про всяк лихий припадок якомога суворіше.
Марко повільно підвів голову. Вже не перший козак окликнув його після того, як не пустили ченці, коли бог не прийняв у свій схрон, одначе всі вони поспішали й нічого не допитувалися в нього. А цей став як укопаний, наче й не збирався нікуди йти. Видно, нетяга — лихенька кунтушина, порвані чоботи, біг би та знімав із убитих ханських слуг сукна та сап'яни — таж ні, гається, ще й вийняв кисет, набиває люльку. І враз Маркові тіпнулося щось під серцем. Вельми знайомим видався йому цей козак, хоч і не міг пригадати ані його ймення, ані з якого той куреня. Пронозливий, пильний погляд, вуса-вервечки, звичка натоптувати одстовбурченим пальцем люльку, повернувши її цибухом од себе...
Солодкий запах диму залоскотав Маркові ніздрі, він глибоко вдихнув його в груди, аж похлипнувся. І враз з тим димом ввійшло щось болюче, до щему близьке, й він заплющив очі. В голові гули трагічні дзвони, й синя хвиля плинула перед зором пам'яті. Він міцно стиснув зуби, аби не закричати, і вже не почував сліз, що котилися з очей і губилися в густій, чорній бороді. Вперше після татарського полону текли з його очей щирі сльози.
— Ти плачеш? — зворушено мовив Сироватка. — Ти козак?
— Проклятий я, проклятий...
— Хто тебе завдав сюди? — співчутливо запитав Сироватка. Марко розплющив очі. В них не було страху. Сироватка вловив те одразу — тільки синій відчай і тяжка мука.
— Я посполитий... З-під Ладижина, — видавив з грудей. Дайте затягнутися.
— На, затягнись... Та в мене є ще одна люлька. Трохи надщерблена, однак гарна. Бери, бери, — втиснув Маркові в руки глиняну люльку. — Ходімо, аби з якого трафунку не обпали нас тут басурмани.
V
Тетеря була гірка, як полин, і солона, як ропа. У всіх присиваських криницях вода гірка, а в цих, що викопали козаки, ще й не встигла встоятися — тхнула болотом. Ходили по казану ложками, як того й велів звичай, за сонцем: перший —отаман, за ним — козак у ліву від нього руку, й так, поки знову не доходило до отамана, й пильнував отаман суворо: споживали страву не про себе, а про товариство — для міцності в бою. Мали ще курену рибу, але до неї ніхто не доторкнувся — палила спрага. Козаки Кисляківського куреня вполювали сайгака, спекли в ямі. Хорунжий приніс кошовому настромлене на ніж серце — щоб був добрішим до дітей; Сірко дрібно покришив серце в казан, але покуштувати його не встиг ніхто. Дозорець на могилі подав трубою гасло; отаман схопився, підбіг до нього й побачив, що степом мчав під'їзд, передній козак вимахував прив'язаною до списа червоною хусткою. Сірко махнув рукою, затуркотіли похідні литаври, й запорожці притьма побігли до шанців. Не поспішав лише Кайдан, присів біля полишеного кисляківцями сайгака, великим кривим ножем батував м'ясо. Пропаде ж, розтопчуть кіньми таку смакоту! Він зняв шапку, вітер ворушив його чорну, густу чуприну, велике, кругле обличчя світилося задоволенням.
В балці, де нещодавно спали козаки, коноводи в'язали коней — так, щоб не розбіглися й щоб було легко розшморгнути: по четверо в кожну руку. Коней навмисне поставили далеко од шанців — татари найперше намагаються дометнути стріли до них, поранити їх, тоді вони, здичавівши од болю, метаються по табору і топчуть оборонців. Коні, хоч і потомлені, були неспокійні: вловлювали далекий тупіт тисяч і тисяч чужих копит, схропували, косували обпаленими суховіями очима. Там же, недалеко од води, стояло в ряд шість шпитальних наметів, туди мали зносити поранених.
Передній дозорець з під'їзду, гостролиций, гарний на взір козак Чміль, встромивши спис гостряком у землю, стрибнув з коня й, зблиснувши гарячими очима, видихнув зі спалених вітром грудей одне слово: «Орда!»
Знову загуркотіли литаври — тепер уже подаючи гасло до бою. Сірко зійшов з могили й попростував уподовж шанців по гребеню окопу. Вони встигли викопати їх два, передній — менший, завглибшки ліктів у п'ять, що мав затримати татар на якийсь час, щоб козаки встигли вистрілити кілька разів, і другий, вже оборонний, глибиною ліктів п'ятнадцять. На дні його виступила вода. Третього, за який би можна одступити, якщо татари прорвуться через другий, викопати не встигли. Сірко вельми шкодував за тим. Козаки — люди, звичні до роботи, окопами тільки й рятуються од ворога. Татарин найпевніше почуває себе в сідлі, вони досягають свого швидкістю, силою, скопом; поляк і німець — латами, доброю зброєю, гарматами, козаки — лопатами. Вони — як кроти; ледве встигли відірватися од адвер-сора, вискочили на горбок — і вмить зарилися в землю. Й спробуй їх виколупнути з-за земляних буртів, сидітимуть там, доки пороху і харчу. То тільки в піснях козак на коні та на коні, насправді ж він більше в землі. Може, через те, що вже звик до неї, що в ній та в ній, — і смерть йому не така страшна.
Одначе як це не страшна? Погинути тут, у чужій стороні, де навіть не залишиться могили, — чи ж можна уявити щось гірше?! Якщо переможуть козаки — татари розтопчуть могили кіньми потім, переважить басурманин — наб'є соломою козацьку шкуру й виставить біля свого двору в Бахчисараї, Кафі чи в якомусь нікчемному коші.
За Сірком на невеликій відстані ступали низенький, як бочечка, сигнальник з трубою та осавул з прапором. Ноги грузди в пухкій землі, кошовий подумав, що довго цей вал не протримається. Либонь, коли б мали вози й присипали їх землею, тоді він не осунувся б. Йшов повільно, вдивлявся в обличчя козаків, в одну мить прочитував кожне, на декотрих затримував погляд, але не казав нічого. Ті, на кому зупинився поглядом, розуміли все й так. Сірко й сам шукав ту рівновагу, з котрою розпочинав кожен бій. Нехай потім січа завихрить його, понесе, куди й сам не сподівається, і стане він страшним у бою, але зараз охоплював зором усе військо, майбутнє бойовище й ще раз обмислював замір на битву. Вистояти першу налогу, другу, а може, й третю. Татарин — тільки на коні татарин. «Місце аллаха на небі, місце татарина на коні», — кажуть вони. Басурмани мусять стратити біля цього валу запал, певність, кожна наступна налога буде слабша за попередню.
Отаман жодного разу не розпочинав волейної потреби зі зціпленими зубами. Навіть коли гнів пропікав серце наскрізь. Гнів — то лихий помічник польовому гетьману... Він
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61