Юрій Мушкетик. ЯСА.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61

освітив табір. Німці спали, наче побиті. Либонь, виморилися до краю, кілька днів ішли болотами, далі вкгрунтовували табір, а весь минулий день стояли строєм під палючим сонцем. Декотрі попідкладали під голови сідла — побрали з обозу, познімали з себе панцири та залізні шишаки. Декотрі спали в панцирах — мають щастя, тих не чіпатимуть. Очі самі знайшли першого ворога. Цапина борідка стриміла вгору, в руках тримав списа. Так, зі списом у руках, і пішов на той світ зайда з далекої німецької землі. Польський король заплатив йому за смерть.

Боліла в суглобі рука. Ятаган уже не яснів під місяцем, а тьмяно зблискував. А потім десь збоку пролунав крик. І гримнув рушничний постріл. Спалах був короткий, неймовірно сліпучий. Задзвеніла броня, забрязкотіла зброя. Козаки втікали до Стиру, кидалися з розбігу в дьогтярно-чорну воду. Вона прийняла їх. Але раптом знову вилущився місяць і освітив кілька десятків голів. Для стрільців це були гарні цілі. А потім запалали на березі смолоскипи, й ріка з чорної стала червона.

Він прокинувся, лежав і дивився в густе плетиво яблуневого віття, обнизане ніжним зеленим листям і червонобокими яблучками, а голо ва все ще притягувала до себе ляські кулі. І обсипав її згори тонкий ценькіт синиці. Холодний туманець обвіяв серце. Сірко ніколи не вбивав уві сні. Вбивали його. Й тоді він прокидався. А коли сам намірявся на когось, йому або вломлювалася шабля, або пістоль не стріляв, а якщо пістоль і стріляв, то ворог не падав.

Отаман зітхнув і скрушно подумав, що чомусь йому ніколи не сняться крислаті яблуні і пташиний щебет. І не сняться йому перемоги, а тільки поразки. Найчастіше — оця. Дим від тієї битви затулив сонце, і вже воно ніколи не дивилося ласкаво на цю землю. Як вояк, отаман, котрий обкрутився в п'ятдесяти великих битвах і майже всі виграв, багато разів вертався думкою до цієї, проходив через її пекло од початку до кінця. Тепер він бачить все по-іншому, і в іншій подобі вступає в неї, і складає про неї інший звіт. Мислиться йому, що дуже часто битви програються тією чи іншою стороною ще до їхнього початку. Й то не через те, що мало було війська, що не так воно розташувалося, що стали супроти нього сили небесні — дощі, спека, вітри й громовиці, а через те, що мав такий чи такий стрій душі той, хто розпочинав її. А той стрій теж складався із чогось: з якихось невдач, з якоїсь скрухи, з горя чи й хворості. До людської душі може налипнути стільки всього, що вона падає на темне житейське дно, як сокира.

Ні, либонь, все не так. І стрій душі тут ні до чого. Хоч потім (потім!) багато балакали у війську, буцім гетьман на той час хорував здоров'ям, що почалися в нього нелади вдома й був невдоволений Тимошем. Сливе не Тимошем, а тим, що Тиміш програв кампанію в Молдавії, і тільки гетьман осягав до кіпця гіркий ужинок, який матимуть з того. Казатимуть: через той свій кепсьмій стрії душі гетьман не напав на ляське військо в дорозі від Сокаля до Берестека й не перешкодив йому переправитися через Стир. Хто скаже навіть сьогодні: міг Хмельницький напасти на ворога на вузьких греблях між Стирем і Берестечком чи ні?! Ця таємниця пішла з гетьманом на той світ. Все залежало від того, яких мав вивідників, яку розвідку чинили його козаки і якою мірою довіряв тій розвідці.

Перші утарчки виграли козаки. В одній з них побував і Сірко. Були б і дотерли на браннім полі Вишневецького з військом, якби не підоспів тому в поміч Конецпольський та не вдарив козакам у спину, і їм довелося відійти за переправу. І скурали козаки також кварцяних жовнірів на очах обох таборів, і тікали жовніри в табір, а козаки стинали їх. Козацький дух тоді злетів під хмари, а ляський припав до землі.

На все життя у Сірковій пам'яті ті табори — ляський над Стирем і козацький над маленькою, болотистою Пляшівкою. А поміж ними чисте горбате поле, тільки подекуди мріють кущики лози та хвилюються високі, до пояса, трави. Козацький табір обіп'явся трьома рядами возів, зв'язаних між собою ланцюгами, і вкрився кіннотою. Ляхи виставили наперед гармати, за гарматами —.ряди німецької піхоти, теж закутаної по краях кіннотою, далі півколом — гусари з червоними ратищами списів, за гусарами — ляська піхота, бранденбурзькі драгуни і шляхетське ополчення. Зранку поле вкрив туман, а коли він розвіявся і стало видно вороже військо, Сірко виліз на воза й довго приглядався до ворожих лав. Бачив королівську сторожу у тигрових та леопардових шкурах, гусар у залізній броні, з срібними крилами за плечима, в шоломах із страусовим пір'ям, шляхетських ополченців, де кожне воєводство мало свою барву, у панцирах з довгими списами при сідлах, іноземних рейтар в капелюхах з високими гребенями і оком пам'яті бачив у себе позаду сіре козачо-мужиче військо у свитах і кунтушах зі старими рушницями та приклепаними до дубових і кленових держалн косами. То бідність ішла на багатство, то йшли зневіра і відчай на ожирілу пиху і кровожерну лють. Й знову Сірко не боявся: він знав, що бідність завше хоробріша за багатство, а неволя страшніша за смерть. А ще він не боявся, бо попереду війська у горностаєвій киреї з булавою в руках літав на гарячому аргамакові батько Хмельницький і кидав валечні поклики до війська. Тільки раз оглянувся назад Сірко. Ліпше б не оглядався. Йому замлоїло під грудьми, й лихе передчуття стисло серце. Неначе крило велетенського лінивого птаха, там здіймався білий ханський прапор. Либонь, то було не передчуття. Сірко ніколи не довіряв ханові, ханські слова що пужина, басурман уже одвіяв усе наперед і зерно засипав до таємного сховку.

І те, й те військо стояли супроти одне одного й знемагали під сонцем. Ніхто не відважувався розпочати битву. Коротка мить по тому, як розвіявся туман, здавалася миттю рівноваги. Зараз хтось порушить її й почнеться січа — та мить розтягнулася од ранку до полудня. У ній спакувалися віки, дотеперішні й майбутні, і ввібрала вона в себе стільки страху, надій, ярості, що ними можна було б розтопити небо...

Сіркові лихі передбачення справдилися. У розпал січі хан і татари покинули козаків і втекли з поля бою. Й не просто втекли, а забрали полоном Хмельницького. А потім... Що було потім, про те виспівали-виплакали кобзарі. І як пополудні почала находити на сонце хмара (так воно було насправді), і як заспівали ляхи молитву, і як пішла лава на лаву, і як заревіли гармати й у пороховому диму сховалися обидві лави, і як скаженіли коні та топтали пішаниць, і як навічно спліталися трупи в панцирах з трупами у свитках, і як ляхи зайняли поле, де раніше стояли татари, і як ударили на козаків з трьох боків, і як віяв козакам в обличчя вітер, і як вони відступали до Плящівки, і як зупинив битву дощ, посланий з неба мовби на те, щоб змити із землі криваві плями, і як окопувалися притиснені до болота козаки, насипали вали високі, рови копали глибокі, — посполиті — люди до заступів звичні, та й знали, що тільки земля-матінка може їх захистити, — і як градобоєм падали на табір гарматні ядра, і як робили козаки вилазки, і як ще раз уночі з ножами в зубах перепливали річку та сповняли у ворожому таборі криваву мсту.

Сірко теж плив у тій ватазі через Стир, він не сподівався вернутися в табір, одначе йому знову пощастило.

Про що ж іще співають кобзарі і розказують на призьбах дітям покалічені в тій битві козаки? Ще вони співають про те, як очолили військо Філон Джаджелій та Іван Богун, — спочатку Джаджелій, а далі Богун, — як десять днів і десять ночей билися з ляхами козаки, як погинуло на острові триста звитяжців і як останньому з них сам король обіцяв помилування, але козак того помилування не прийняв, а погинув зі славою.

Чого ж не виспівали кобзарі? Об чім мовчать бандури і кобзи? Вони не співали того, як шляхта привезла і поставила на земляні кучугури-бурти нові гармати, як пішов дощ і не втихав три дні й три ночі, як розмокла земля і чорна багнюка натікали в драні козацькі чоботи, як шляхта вимагала видати Хмельницького Тимоша і Богуна і як ревіла тисячоголосе: «Ставай у плуг, бидло, ставай у плуг», як ляхи не хотіли приймати жодних умов на примирення, хоч козацькі посланці нагадували королю, що тричі щадили переможеного ворога і самого короля, випускаючи його з оточеного і вже скураного табору, як влетіла в табір чутка, буцім Хмельницький повернувся, й піднісся козачий дух понад кошлаті дощові хмари, і як та чутка не справдилася...

І як увечері в неділю козаки почали будувати три гатки, як кидали в прокляте болото вози, сідла, кунтуші, чоботи, шапки, навіть порохівниці та капшуки з тютюном. Як пхали поперед себе гармати і вдарили по шляхетській залозі, що чатувала по той бік болота, і як прикривали той трагічний відступ козаки-голоколінчики, посполиті, стояли з косами насупроти супостата, та не вистояли до кінця, й останні кодаки кинулися на гатки овулом, і розламалися гатки, й чимало козаків потонуло в болоті.

Про те кобзарі не співають. Либонь, чинять правдиво: тільки перемоги, що закарбувалися в піснях, роблять невільників сміливцями, тільки побідні погуки — яса — роблять їх вільними. Люди можуть лишатися в неволі, а пісні — ніколи в світі. Вони перейдуть у спадок дітям, онукам, правнукам, чисті, правдиві, величні. І що вам до того, як брів через болото по горло у воді молодий козацький сотник Іван Сірко і як гарматна картеч перемішувала з чорним багном білі лілеї і зелене латаття. Латаття і лілеї виростуть знову. І виростуть сини у Сірка... Сини не виростуть. Виростуть дочки, вони народять онуків. А вже ті народять синів. Може, через двісті, триста років ймення такого — Іван і прізвища — Сірко не лишиться на Україні. Його правнуки матимуть інші імена й інші прізвища. Одначе лишиться пісня. Про тих триста, які поклали за ліпше померти, ніж піти у неволю, і про всіх інших, які чесно, до останнього віддиху служили своїй рідній землі. Пісня закарбує навіки одне ім'я — Україну, во віки віків свідчитиме тим, хто її співатиме, що вони — народ вільний. О внуки й правнуки! Ви оратимете це поле й не знатимете, що кожна ного п'ядь напоєна кров'ю. Що й земля ця масна й багата, бо обпилася крові. І колос важкий, повнозерний, бо виріс на тій землі І раптом тривожно стиснулося серце. А чи ж співатимуть? «Боже, — прошепотів, — скажи мені, подай знак: намарні чи не намарні наші жертви і вся оця руїна, овдовілі матері, посиротілі діти? Відкрий мені помисли свої, дай прозріти майбутнє вітчизни моєї. Без неї не мислю життя свого й прокляну внуків, якщо вони забудуть пролиту батьками кров, зневажать нашу звитягу і наші муки. Готовий стати сеї ж миті перед судом твоїм, тільки скажи, що все, що посилаєш народу моєму, не в безконечну покару, а в майбутню славу».

Лежав із заплющеними очима. Перед ними майоріло щось червоне, здавалося — тріпоче на вітрі корогва. Поволі розплющив гарячі повіки. Якийсь час лежав непорушно. Виринав із власних думок. Неначе з глибокого виру.

Різко випростав з-під голови руки, сів. Стрельнуло в груди, різонуло в боці. У кістках, у суглобах, у всьому тілі зачаїлися берестецькі, чортомлицькі і всі інші тумани і вже не виходили звідти. Аж не вірилося цієї світлої, ясної днини, що на цьому благословенному Великому Лузі можуть бродити такі підступні тумани і дути такі палючі вітри. У половини запорожців хворі суглоби, і чимало їх вихаркують з легенів туман разом з кров'ю. Цієї ось, останньої, що минула, осені й Сірка скувала хвороба, більше місяця ходив, як дід Око. Дід Око, колишній запорозький дозорець, просидів піввіку в очеретах, Окові вісімдесят дев'ять, найстаріший січовий дід, простудні хвороби не скрутили його, як інших, а поставили правця, він ходить, неначе нанизаний на ратище, голову не схиляє, далеко бачить, і, мабуть, через те, що біль не полишає його тіла, всіх банітує. Скрізь бачить недбальство, несповнення старих звичаїв і шпетить кожного, кого здибає. Були спровадили старого в січовий монастир, але там йому не сподобалося, порядки там суворі, чернецькі, сварити нікого, і він утік. Й знову швендяє по січових вулицях та хрестить усіх зустрічних скоромними словами, не зачіпає лише Сірка, либонь, через те, що Сірко побував у таких щимках, у таких січах, які й Окові не снилися.

Болячки отаман долає, про болі свої мовчить. І знає, що це ще таки не старість. Десь вона бродить неподалік, чалапає босими ногами поза куренем, а в курінь поткнутися боїться. Ще міцна у Сірка рука і дух його незборимий. І хочеться йому звершити багато, хочеться і далі жити в крутежі й кипінні. Старість починається з обмеження хотінь. «Що з того буде? Та нічого, як і з усього іншого». Саме так: тіло ще міцне, але душа прагне все менше й менше. І врешті всі бажання збігаються в одну маленьку крапку, яка може тліти довго, як іскра на жарині.

Сидіти на колоді й думати про щось своє, упокоритися лагідній днині й медянистому гудінню бджіл?.. Ні, ще рано. Хочеться іншого. І, аж тепер зрозумів, хотітиметься до самої смерті. Його серце не упо-кооиться ніколи — і думка поривається з цього медяного раю в широкий степ, на січовий майдан, на весь неозорий майдан український, у той вихор, в якому прокружляв без спочинку понад сорок років. Він кружляв, як ластівка в табуні кібчиків. Летіти тільки прямо — то смерть. А він таки здебільшого й летів так, не терпів глухих завулків і темних суточок. А доля шарпала його раз по раз, кидала на тини і на мури, він випростувався і йшов далі. Тоді він ще не знав цих слів: «Нужда закон змінює». Законом був заповіт батьків і славних лицарів рідної землі. А вихри ставали дедалі дужчі, і вже не видно було видноколу, вже й сонця було не видно. Лукавили вороги, лукавили й деякі друзі, і, щоб не видати таємниць всього товариства, щоб ворог не вистинав війська, іноді самому доводилося «змінювати закон». А серце й далі не мирилося з тим, завдавало катівницьких мук. Він карається й нині, каратиметься й далі, до могили, і, мабуть, у могилі, що не зміг звершити задуманого, коли вперше взяв до рук шаблю. Помре з нею в руці. На спокій не має права.

Сірко рішуче одчахнувся од тих думок, встав і пішов до куреня. Сонце вже зависло на самісінькім краю балки, воно було схоже на щойно викуване в кузні колесо, здавалося, ще мить — і покотиться по схилу та запалить ліщину. Нечепа вже порався біля казанка, з трави стирчав гострий горб і крайок бриля.

Куліш варили під старою грушею-пилипівкою, до кулешу Нечепа подав горох тертий, а Пилип Курка приніс варених раків. Він таки не припізнився, прийшов, коли куліш уже умлівав на жару, пафкаючи тугими, гарячими бульбашками. Це був високий, неначе жердина, худий чоловік Сіркового віку у чорній хламиді, рябий лицем, з тонким, як мантачка, носом і довгими вусами. Пилип Курка — колишній січовий дяк, який добровільно відрікся від свого сану і перейшов у запорожці, а по кількох роках — у січові пасічники. А чорну рясу носив, щоб мали його за чорнокнижника й боялися. За його спиною, на безпечній відстані від жару, що пострілював червоними іскрами, ліг великий і теж худий одновухий пес з недобрими очима. Пес і справді був недобрий, нишковий, нападав спотиньга — без голосу, міг хапонути за литку несподівано, ні сіло ні впало. Чи не найбільше суперечок поміж Нечепою і Куркою виникало через того пса; Нечепа казав, що зроду не тримав би таку препогану тварюку, й просив не приходити з Гадом (так звали пса), але Курка не зважав на ті прохання, й щоразу слідом за господарем волікся і його недобрий охоронець. Сам Нечепа тримав песика маленького, розумного, котрий тільки сповіщав господаря про чиюсь з'яву, на кожного звіра подавав інший голос, вночі пильно стеріг пасіку, а при небезпеці ховався в тісній дірці під куренем. Там сидів і тоді, коли на пасіці з'являвся Пилип Курка з Гадом. Сірко на мить приплющив очі (спомини сьогодні запліскували його) й побачив іншу постать і іншого пса... Висить посеред двору закопчений казанок, і білий дим стелиться попід лісяним хлівом, і рябий пес відбіг далеко, аж до воріт, пирхає од диму, й кашляє, похлипнувшись димом, батько, одганяє дим од обличчя баранячою шапкою. Батько любив варити кашу посеред двору. І очі в нього були веселі, і дві круті, веселі — од диму — сльозини викотилися з очей, поблискують, неначе крапельки соснової живиці. Малий Іван із братом допомагають батькові. .

Оце і весь спомин про батька. Той загинув, коли Іванові не виповнилося й десяти років. Батько був схожий на Нечепу, надто вдачею — добрий і сумирний.

На дні байрачної приладі споночіло швидко, одначе з того ж грушевого гілля вже випручався тонкий, але ясний серпик місяця, й золотими ґудзиками розсипалися по небу зорі, й грушевий корчик салапав двома язичками, — відсвіти од вогню грали на обличчях, на ложках і чарках, на мідному куманцеві, що стояв посеред сірячини, розісланої для вечері. З неба, з Чумацького Шляху, сипався білий пилок — божа сіль, святі досолювали й без того круто присолений куліш. Він був гарячий, заправлений салом і диким часником, ще й зараз, вже знятий із жару, вже на землі, пафкав і белькотів щось у гарячці та пускав пару. Перший черпав з казанка білою липовою ложкою отаман, за ним — Нечепа, срібною, турецькою, і вже по тому Курка — мальованою, круглою, великою і щербатою. Докучали комарі, й Нечепа кинув на жар кілька сухих кізяків, димок потягло вгору, він заструменів і танув у темно-синій безодні. Пили калганівку, їли куліш із тертим горохом, ласували раками, запиваючи їх березовим соком.

— Їмо-їмо, а наче й не їли, — сказав Курка, витягуючи довгу, як у гусака, шию та заглядаючи в казанок. — Коли б, пане Іване, не того... Колись пригощали мене таким кулешем. Блукав у плавнях і набрів на косаря... Він і запросив до вечері. Казаночок маленький, їмо, як за себе кидаємо, а хоча б на палець над'їли. Я помітив теє та давай хреститися за кожною ложкою, а тоді дивлюся — кулеші в казанку тільки на денці.

Горбун сьорбав куліш, скіпки не піднімав. Й тоді Курка зайшов з іншого боку.

— 0-хо-хо-хо-хо, хотів би не согрішити, однак з тобою, Трохиме, согрішиш. Влови та й влови йому раків. Ог і вловив, ось і поїли, й оскоромилися. Страшний це гріх — їсти в піст м'ясо.

— Ми їли не м'ясо, а рибу, — заперечив Нечепа.

— Ти що, вродився вночі, що не знаєш: раки — м'ясо, а не риба.

— Всяк учений християнин знає: раки — риба. Довго сперечалися, до яких божих створінь віднести раків, а тоді Нечепа сказав:

— Опріч того, я безгрішний подвійно: по-перше, раками пригощав нас ти, по-друге, не знав і не знаю, можна чи не можна в ці дні їх їсти. Моє незнання звільняє мене від гріха.

— Погляньте на цього водолія, — підніс догори руки Курка. — Та ти ж у гріхах по саму шию. Чи ж можна вважати себе праведним, не знаючи закону божого!

— Бог у серці, — смиренно відказав Нечепа.

— Взяв ти дорогу на небо, а вона, як та грушева палиця, геть крива.

— Богохульствуєш, дяче. А того й не відаєш, що можна знати божий закон од аза й до омеги, й сповняти його, й, сповняючи, коїти великий гріх.

— Небесне воїнство! — удавано жахнувся колишній дяк. — Що ти мелеш? Грішити, сповняючи божий закон?

— А то ж як. Ти забув позалітошню чуму, яка лютувала на святу покрову. Маловірні розбіглися по лісах і водах й лишилися живі, а всі ті, хто пильнував строгого церковного закону, погинули від бобонів.

— Бог послав спитаніє у вірі сильним синам своїм.

— І забрав?

— Забрав.

— Яке ж тоді це спитаніє? Покрова лишилася без вірних синів своїх, — переконано мовив Нечепа й поправив патичком корчика, що почав пригасати.

— Найправедніший з них, піп Василій, залишився живий.

— Він — найбільший грішник у своїй праведності. Ходив відспівувати мертвих і розносив чуму.

— Але ж сам залишився живий.

— Бо бражник був, всі кістки, все нутро просякло горілкою, чума не брала. Ще й праведність його така — відспівував тільки багатих.

Сірко уважно слухав суперечку. Було в ній щось блюзнірське: колишній дяк Пилип Курка, котрий мав би насамперед пильнувати божого закону, насправді зумисне безбожно його перекручував, переступав якусь межу, за якою втрачалася святість, від того аж моторошно ставало, — але йшлося про щось глибше, серйозніше, що стосувалося людської душі, людського буття на землі. Сірко здогадувався, що здоровий і дужий Курка потаємно заздрить горбунові (одначе заздрить не люто) — його вченості, мудрості, а надто ж розважливості, надто тому, що в того на все — своя мірка. Сірко теж давно в тому впевнився: вельми вчений чоловік Трохим Нечепа. Може, й справді він не знає всіх святих таїнств та всіх церковних канонів, зате знає закони, за якими має жити кожен праведний християнин. І не тільки християнин — кожна людина. Помандрував по світу, перебачив люду всякого й ставився до іновірців не як до виродків, а як до людей. Отим, що має на все власне думку, Нечепа особливо близький Сіркові, адже кошовий одвіку звик скрізь класти власні карби й не примірятися до чужих мірок.

— Я сам тоді помирав, — задумано казав Нечепа, — і вже не сподівався побачити білого світу. Вже мені меркло в очах, і слова молитви плуталися в голові. Лежу, дивлюся на двері й думаю: ось-ось вона зайде. Отак ступатиме, отак триматиме косу... Й таки вступила. Вже не бачу, але чую: чалапає. Вона, думаю. Більше ніхто в чужий курінь не прийде. Зір мені застелило зовсім. А воно — чалап, чалап... Та прямісінько до божниці, де в мене лежали гроші. Й тоді я як крикну: «Ізиди, сатано». Де й голос узявся. І розвиднілося мені враз, і побачив я рясу зелену і потилицю Василійову. І в ту мить лопнув мені під пахвою бобон синій. А я сам, дякуючи творцю, почав одужувати. — Нечепа помовчав і помішав патичком у жару. — Отож і кажу я, що божий закон треба сповняти не стільки молитвою, скільки праведними ділами.

Сірко чомусь і собі пригадав, як під той мор було пограбовано Самарський монастир. Ченці в монастирі вимерли, а ті, які не вимерли, розбіглися по річках і луках, лишилися тільки двоє — старий чепець і воротний. Про те почули двоє прибишів, пішли в монастир, сонного воротного убив обухом один кгвалтівник, а другий убив ченця, коли той молився при світлі лампади. Содіяли страшне, й не побоялися бога, і забрали гроші в трапезній у скрині, здається, таляри, і пояси шовкові церковні, й китайки жовті три штуки, й інше церковне начиння. Їх упіймали й презентовали до суду церковного і світського січового. Й скарали на горло, й про той святотацький розбій січовики гомоніли довго. Сірко й сам не раз розмірковував: як-то важились розбійники на гріх перед божими образами, перед очима святих!

— Пасічників нині ніхто не шарпає? — запитав про всяк випадок.

— А що в нас взяти? — мовив Курка.

— Так і Клим Пісочник казав. А коли припекли прибиші розпеченою лопатою — вказав на горнятко із золотими, — під'юдив Нечепа. — А в тебе, дяче, грошики водяться.

— Мої гроші по людях ходять, — невдоволено відказав Курка. Скільки Сірко знає Курку, він завжди отакий — роздратований, чимось невдоволений. А чого? Сірко подумав, що ми іноді мовби самі собі вороги. Проживаємо життя не в широкому світі, а у створеній у власній душі в'язниці.

Голосно, з привиском позіхнув за спиною Курки пес, десь у гущавині зареготала сова. Місячний серп випручався з грушевого гілля. На заході зірвалася зоря й полетіла, лишаючи за собою білий слід.

— Наткав ти, Трохиме, небилиць, — утікаючи від розмови про гроші, повернув у попередню колію балачку Курка. — По твоєму розмислу, і кров можна пролити й лишитися праведним.

— Аякже. Пророк Ієзекіїл сказав: битися за праве діло треба тільки з волі святого духа.

Сірко здригнувся, повів плечима, неначе від холоду. В глибині душі підозрював, що завели всю оцю балачку дяк і горбун не випадково. Одначе, примусивши замовкнути їх, не примусиш мовчати голос, що затаївся на дні власного серця, ці тривожні думки кружляють у голові кожного воїна, надто того, хто не тільки посилає на смерть інших, а завдає її власною рукою. І йшлося тут вже не про порушення церковного чинопорядку. Одного разу, коли ієромонах, правлячи молитву, не вельми щиро просив у бога перемоги козакам (а було це перед походом, і Сірко до початку служби натякав на це попові), кошовий вийшов зі свого бокуна, перепинив ієромонаха й сказав: «Якщо, попе, тобі забракло віри в козацьке воїнство або так вже облінився твій язик, котрий лиже таки ж запорозькі меди, то ми знайдемо собі іншого ієромонаха, а тебе пошлемо ловити у ковбанях карасі» Отже, йшлося про те найбільше, з чим дедалі частіше залишався Сірко наодинці і проти чого шукав собі захисту та твердого опертя. Пора ж бо було думати про спасіння душі, а чим її йому, воїнові, спасати? Чомусь згадалася перша смерть, яка впала з його руки. Їхали вони зі старим козаком Качаном у своїй-таки Слобожанщині понад річкою Оріллю в дозір. День був осінній, холодний і вітряний, козаки куталися в киреї. Качан раз по раз зупиняв коня і злазив на землю по малій нужді — старого мучила застудна хвороба. Потім Качан наздоганяв його мишастим коником і знову їхав поруч. Поминули шелюги, верболіз, що росли в долинці. Качан зупинився біля кущів, а Сірко виїхав на горба. Виїхав, притримав коня, і в ту мить щось мовби вдарило його в спину. Він оглянувся й побачив мишастого коника і якусь темну купу на землі. Не одразу й збагнув, що то таке. А тоді завернув коня й вихором полетів до кущів верболозу. Назустріч йому із землі підхопилося двоє татар, один натягнув тятиву лука. Сірко провис на стременах нижче кінської гриви і вже не чув посвисту стріли, вдарив татарина кінськими грудьми, крутнувся конем на місці й майже на льоту брийонув шаблею волохатий клубок. Другого татарина він не побачив, — той шаснув у лози, — скочив з коня (те було необачно, татарин міг напасти з кущів, але не напав), схилився над Качаном. Обличчя тому було сіре, губи потягло вбік очі закотилися під лоба. Татари вдарили козака по спині дубиною, а вже по тому скрутили сирицею нерухоме тіло. Сіркові довго довелося одхаючувати Качана, а вже по тому так само довго стояв над татарином. Це був зовсім молодий ординець, в нього щойно засіявся вус, — ясночолий і довговидий, зовсім і не схожий на татарина. Він болісно скривив уста й затулився рукою, мовби й мертвий чекав ще одного удару. Сірка пойняли подив, сум'яття. Він вбив людину. Тоді ще не думав, що це ворог його віри, навіть забув про те, що й сам міг опинитися в сириці або й лежати мертвим на цій посивілій траві. Трави сивіють тільки од старості, а люди ще й з горя.

А Качан підвівся, штовхнув ногою нерухоме тіло. Ще сказав:

«Добре ти його потягнув». Сіркові не сподобалася похвала.

А потім і сам хвалив козаків за добрий удар, за важку руку. Бо тільки важка рука може порятувати людність у їхньому краю. Легка рука для скрипки, для бубна... А чи ж багато треба таких рук? А може, й багато...

— Віра без добрих справ пуста, — сказав Нечепа. Сірко прислухався. «Віра без добрих справ...» А які добрі справи чинив він? Походи та січі криваві...

Тонкий і чуйний чоловік Трохим Нечепа. Якимось десятим чуттям вловив отаманів настрій, відгадав його мислі й провадив мовби сам до себе (а може, й справді розмовляв з собою в думках):

— Бог бачить всі діла на землі, праві й неправі. Здійнята вгору правиця з шаблею за вдів і сиріт, за стоптане жито — завжди праведна. На загарбання маєтностей, на погорду перед іншими, на запо-лучення урядів — неправедна. Ниньки в усьому тому важко розібратися. Настане друге пришестя, настане суд страшний, і явимося всі перед, господом в наготі своїй. І вже не прикриють гріхів ні ряса, ні жупан, ні сірячина. Багато сходив я світу, багато бачив. Бог за гріхи мої покарав мене горбом. Але якби я був молодий і здоровий, то вибрав би собі в провідники по тій дорозі, що через нетрища і байраки, в світи тамтешні, не єпископа, не ієромонаха, навіть не схимника, а такого чоловіка, що жив правдою, служив ближнім своїм.

Добре, м'яке Нечепине обличчя сховала тінь від бриля, було видно тільки підборіддя та губи, на яких стрибали білі відсвіти. В прозорій тиші, що повисла над байраком, його слова лунали провісницьки. Навіть Курка не спробував повернути їх на кпин. Він лише сказав:

— Схимник молиться за увесь люд.

— Що ті молитви, коли плачуть сироти і вдови, — заперечив Нечепа. — Я не пам'ятаю, щоб хоч одна молитва, крім хіба божої, нагодувала голодних і заступила поле од супостата. Добрі то справи чи лихі... Дивлячись з чийого ока: божого, козачого, посполитського?

Сірко зітхнув і подумав, що й їздить він сюди, в Грушівку, не вибирати місце для пасіки, а... щоби розібратися в самому собі. В тому, що наплутало життя, в тому, чого не зрозумів сам і чого, може, не зрозуміють ті, хто піде по його слідах. Ніби і йшов рівно увесь вік, а мережка слідів позаду лишилася нерівною. І основне — вони нікуди не привели. Й, мабуть, вже не приведуть. Хто піде по тих слідах? До якої межі? Скільки їх буде? Чи зможуть протистояти світу, жорстокому і неправедіивому? Звідки засвітить їм сонце? Будуть господарями своєї землі і долі чи сповнятимуть чиюсь волю? Того не міг знати, навіть не міг проникнути думкою за перші гони — попереду стояв морок. Який же заповіт залишить він нащадкам? Жити добром, правдою... Він жив добром. А вони чим житимуть? Смиренністю, покорою богові і долі? Й досягнуть чого? Ні, в цьому світі смиренністю не досягнеш нічого. «Добрі справи — це ті, що в ім'я рідної землі і рідного люду», — подумав Сірко. І ще подумав, що в тім огромі, в тім хаосі, що нагромадився у власній душі, йому самому не розібратися, та й не варто гаяти на те час. Принаймні поки шо. Може, коли вже обсядеться в Грушівці й ночі стануть довгі, спробує розікласти все, що накидало життя, по кількох коморах, але зараз йому доводиться дбати про інше, круто обмислювати день прийдешній і все, що він несе з собою.

— І все ж словом можна досягнути більше, ніж шаблею, — не здавався Курка, й не розпізнати, зі щирого переконання чи од ворохобства власної душі, од звички казати всім навперекір. Адже і Сірко, і Нечепа підозрювали, що він давно розплювався з богом і з усіма архангелами і якщо вірить, то лише в святого духа.

— Тільки треба, щоб те слово почули й зрозуміли всі. Треба такого слова, яке прийняв би в серце кожен.

— Немає такого слова, — сказав Нечепа. — Й, мабуть, ніколи не буде. Словом ще можна привести до страху, покори в церкві. А вийшли — вже кожен міркує про своє. Та й помисли трохи ширше: навіть слово боже не однакове. Бо не один в світі бог. Через те й слово не однакове. Одна людина не може нав'язати іншій себе і свого бога.

— То не люди, то погани, — сплюнув у темряву Курка.

— А вони кажуть: погани — ми. Кожен божий нарід каже, що він — найкращий. Що може бути гіршого на світі, як нав'язувати себе іншому. У кожного своя душа. Нав'язана, вона сама стає нечестивою і малою.

—

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61