Юрій Мушкетик. ЯСА.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61

прикидається сліпцем. Але трапляється, що й справді доводиться втікати очима від тих біляків. Це — коли Денис гнівається. Тоді його зіниці темнішають, довкола них розжеврюються червоні обідки, вони, здається, свердлять твої очі. Мартин трохи боїться Дениса. Бо той завжди мовчить і з'являється якось... тьху, як оце зараз.

Денис несподівано виступив з-за обмережаного заячими слідами стогу, здавалося, вийшов з нього або чатував за ним, щоб налякати хазяїна. В сірій заячій шапці, баранячому, по-татарськи шитому — вовною нагору — кожусі, підперезаному пасом з вовчої шкури. Ніс у руці зайця. Ходив перевіряти пастки. Вчора приніс живого вовка. Мабуть, навмисне не забив у капкані, а загнуздав дерев'яною цуркою й прив'язав за лапи до тичини. Поклав його під хлівом, і лежав звір там до обіду, звиваючись і блискаючи на всіх розпачливо-хижими очима, й ніхто не зважувався його забити — боялися Дениса. Собаки позабігали в лози, коні в стайні харапудилися, рвали недогнуздки, а Денис пиряв рептухом сіно з стіжка в долинці й мовби нічого не помічав. Аж поки сам Драпак не взяв сокиру та не хряснув вовка по голові. Денис нічого не сказав хазяїнові, але в очах у нього зажеврілись оті червоні обідки.

Він пройшов мовчки, не оддавши добридня, бо таку має звичку — не вітатися. Драпак провів Дениса довгим поглядом і подумав, що цього наймита треба якось позбутися. Бо ж хто зна, що в того на думці. Правда, це зробити нелегко — добром Денис з хутора не піде, та й наймит з нього путній. Ще й майже дармовий. «Даси, хазяїне, скільки не шкода», — сказав, коли наймався. «Мабуть, доведеться...» — і недоказав, бо було шкода. Не людини шкода, а вправного челядника. Драпак просто так нікого з світу не звів і не лютий він серцем, але коли потрібно звершити якусь справу, нехай і найтяжчу, звершить не кліпнувши оком. «Треба». На челядників Драпакові поки що щастило. Оці двоє теж не заїкаються за плату. Дівці все байдуже, а парубок давно здогадався, що Драпак розкусив його, працює'як проклятий. Он як молотять ціпами з самого досвітку.

І в ту мить завважив, що ціпів не чути. Зійшов з горба, постояв біля стогів, тиша стояла така, що її можна було набрати в жмені і вмитися нею. «Що б то могло означати? — подумав. — Треба піти до клуні, послухати з того боку». Й поза кущами верболозу потягнув кульгавий слід до клуні.

ІІ

Просо порскало цівками вусібіч і рясним дощем знову опадало на тік. З трьох боків тік закладений копами кулів і околоту, з четвертого — заставлений снопами. Поки Киліяна в'язала солому в куль і одгортала лопатою просо в засторонок, Марко сколочував два снопи й розперізував їх. Далі вдвох періщили бичами по вологій соломі. Просо було з бур'янцем, на току гостро пахло лободою й осотом (перекидаючи снопа, Марко щоразу виймав з долонь малесенькі колючки), й пахло в клуні мишами, а над головами цвірінькали під стріхою горобці, й великий, чорний, розбійний котяра стежив за ними з прикладка соломи гострим оком.

Марко перебивав ціпильном просянку, а сам скрадливо поглядав на Киліяну. Сьогодні вона була якась не така, як завжди: сувора, рвійна в роботі — тією рвійністю, здогадувався, намагалася одго-родитися од нього, вони обоє працювали як скажені, мовби намагалися втекти чужою роботою від чогось лячного, недоброго. Драпак тільки посміхався на те. А сьогодні спала з її лиця суворість, і Марко не відав, на краще то для нього чи на гірше. Багато разів просила його покинути зимівник і вернутися в рідні краї. Хоч і знала, що немає в живих батька, що й хутір, мабуть, сплюндровано, але рвалася звідси, мов птаха з сильця. Сказати б, нудьгувала, так зросла ж на хуторі. Але Марко поклав якийсь час пересидіти тут. Та й, сподівався, в цій вольній неволі легше буде прихилити Киліяну до себе. Тоді й спливла на думку вигадка, буцім уся Україна лягла під турка й татарина. Киліяна спочатку не повірила, але те потвердив Мартин Драпак: «Усі під турком, дочко, усі. Оце тільки ми й зосталися. Та, мо', ще який зимівник». — «А Запорожжя?» — запитала Киліяна. «Хто лишився живий, — казав Мартин, ховаючи посмішку під острішки брів, — подався на Дін».

За одне лише докоряв собі в думці Ногаєць — не домізкувався на самому початку сказати Киліяні, буцім у бою під Ладижином погинув Лаврін. Так добре уклалося все в його розповіді Киліяні: як рвався до неї з Ладижина, як нагодився в той час, коли турки сплюндрували хутір і взяли в бран її, як побив їх і втікав з нею сам, а от щодо Лавріна вбив шпона. Вже й не пам'ятав, як те сталося: не захотів брати гріха за живу Лаврінову душу, сподівався покористати на тому («Лаврін замкнувся в Ладижині, а я вирвався до тебе із пекла»), — важко сказати. Проте Лаврін залишився в Киліяниному серці. І хоч далі вже й Драпак, погомонівши з чумаками, що везли на Слобожанщину сушену рибу, розповів, як страшно розорили турки Ладижин, як вистинали там усе живе, на щось сподівалася. Й ту надію Марко не міг погасити. Не вистачало сили, певності, кудись поділися колишня дошпетність, придумливість — не міг вигадати переконливої повісті. Й розколювалося надвоє серце, двоївся сам. Тиснулись у голову всілякі думки — про себе, про власну нечестиву путь, шукав виправдань і почував, що їх знайти неможливо. Тоді розглядав себе ніби збоку, неначе сторонню людину, але коли й осуджував, десь у свідомості жило: це ж таки він, іншого життя не дано, любить свої вчинки чи не любить, а відректися од самого себе незмога. І ставало шкода себе, й любив себе такого — нещасного.

Закрайками думки давно уже вловлював у собі нечестивість. Веселість, дотепність єдналися в душі із заздрістю, з хитрістю. Ота дрібненька, маленька хитрість... Усім догодити в очі, усім полестити — іноді й покепкувати над тими, над ким сміються інші, дужчі. «Ласкаве телятко двох маток ссе», — те ніколи не випадало з мислі.

І враз спалахувало в мізках, обриваючи думку: а хіба не так? Хіба не завдяки розуму, хитрощам вирвався з тої пожежі? Коли б не хитрував, не крутився, як горобець під яструбом, досі гнив би, як собака, в ладижинському рові або в отій долинці, де одтяли голову Мурашкові. Он, вже в приморозки, бив у піску яму на збіжжя й викинув череп та кості. В черепі стріла татарська площикова - древко вже згнило, і в кістці ноги теж. Згадує хтось того козака? А, видно ж, погинув у бою... Й він би теж не побачив ні цього неба, ні цієї зими, ні Киліяни. Й що з того, що хтось згадав би його добрим словом. Та й хто б згадав? Кому він треба? А так — живе, вдихає запах хліба, милується Киліяною.

Й буйна радість захурделила йому в душі. Марко подумки молився до ікони, що висіла на товстій блискучій сошині. Вимолював у бога прощення, гаряче каявся перед ним у гріхах, щоправда, приховував деякі помисли, й те було страшно. Але він уже інакше не міг. Кажуть, бог знає все, що буде з людиною. А Марко таївся од бога, сподівався, що той, заклопотаний іншими справами, не дослухається пильно до його молитви. І, мабуть, таки обдурив самого бога й посміхався хитро. А потім знову щось на нього накочувалося, й починав гаряче молитися богу, й приходили тоді до нього видіння, буцім він зустрічається з Лавріном і стає перед ним навколішки, розкаюється і плаче, а Лаврін його обіймає й притискає до серця, й вони плачуть обоє, й тоді Марко виповідає Лаврінові все й з'єднує Лаврінову руку з Киліяниною, як побратим, як брат, як батько. І дістає зі сховку гроші, й купує на них зимівник, й вони всі троє оселяються там... Щоправда, думка про гроші та зимівник майнула тільки раз чи двічі, й що дивно, жодного разу не зринуло в його душі бажання вистговідатися Киліяні, навпаки, щойно бачив її, в серці спалахувала інша жага, ще й перемішана зі злістю, а все те, що бачив допіру, щезало без сліду, й знав напевно: не для того пішов на таке страшне запроданство, щоб віддати її комусь, легше переживе її смерть і навіть свою власну смерть, аніж те, що вона дістанеться Лаврінові. Він ненавидів світ. Ненавидів Лавріна, Драпака, січове товариство — усіх людей. Й не міг зненавидіти себе. Знав, що десь там, у глибині його серця, — лиха чорнота й поливав її солодкими сльозами жалю до себе. Зринала оскарга навіть на бога — злякано проганяв її. Намагався ні з ким не знатися, опріч Киліяни і хазяїна. За те його не любили інші наймити, одначе й трохи остерігалися — вгадували в ньому щось таке, що вже зрушилося й не має впину. Своїм думкам давав волю тільки пізно увечері, вклавшись у запіллі на солому й накрившись кожухом з головою. Тоді він мріяв про те, як залюбить у себе Киліяну, як вони поженяться й поїдуть кудись, де зможуть жити щасливо. І їхав... — у снах, але йому завжди снилося, що за ним хтось женеться і що кінь скидає його з себе. Ці думки останнім часом зморили його до краю, і він часто думав, що має з тим покінчити.

Киліяна ж ходила неначе боса по снігу. В гордовитій, гострій Киліяні мовби надломилося щось, вона весь час почувалася неначе на дні велетенської ями, з якої хотіла вилізти й не могла. Світ приголомшив її своєю жорстокістю і невмолимістю. Виросла в лісі, й почувалася серед розкошів природи маленькою королівною, і бачила себе у вимріях веселою молодицею, на яку заглядаються чорновусі парубки та молоді господарі (те було у великий стид, але ж то не насправжки, хіба не можна погратися мислями), тепер всі ті неясні жадання розкішного життя і любощів розвіялися в порох. Вона більше ні на що не сподівалася і ні в що не вірила. Хіба що в Марка, який помалу витягував її з ями тонкими, обережними дотепами. Своїми розмовами про світ намагався повернути на її вуста усмішку, вчив цінувати злиденний будень і радіти тому, що вони живі. «Ми живі, Киліяно. Ми врятувалися. А могли б лежати отам, у лісі, і трава б проросла крізь нас». Киліяна була йому вдячна за все, то більше, що, як їй здавалося, він робить це безкорисливо, од доброго серця. Щоправда, вловлювала в його погляді особливу проникливість, особливу теплінь, але якій дівчині не приємно, коли на неї дивляться з ласкою та обожнюванням. І тільки раз, оглянувшись зненацька, злякалася. Маркові очі жахтіли хтивим вогнем, вони спалювали її, забирали в себе, не питаючи в неї згоди. В її голові майнула думка, що Марко не просто милується нею, що своєю любов'ю він може запропастити її. Але в наступну мить Марко знітився, покірно опустив очі, пробурмотів щось ласкаве і вибачливе. Подібного погляду вона в нього більше не завважувала. Був поступливий, добрий, намагався переробити і її роботу, найсолодші шматочки (хоч які там солодощі в наймах, та ще таких) підсовував їй. Вона заспокоїлася, проте не зовсім. І почала тишком стежити за ним.

Киліяна прихилилася до сохи, на якій висів запорошений образок, що з нього годі було розпізнати, котрий саме святий допомагав молотникам, сказала замріяно й печально:

— Тато завжди по першому снігу запрягали глабці, У куцому кожушку з опушкою, в ладних чобітках (уже заробила на те убрання) була особливо принадна.

— А хіба ви на своєму хуторі не сиділи, як ми отуто, — спробував заперечити Марко.

Киліяна вперто похитала головою:

— І однак по першому снігу ми безпремінно їхали в Ладижин. Глабці в нас — кленові, ковані під полоззям залізом... Ми їздили з тіткою Вуцькою на зимовий ярмарок. Правда, тато запрягали плохеньку кобилу — Квочку...

В куточках чорних Киліяниних очей блищало по росинці. Й в одну мить Маркові стало страшенно шкода тих росинок, каяття рвонуло йому груди, й він сказав у якійсь тужній замрії:

— Киліяно... Будуть у нас глабці... Голубі, мальовані... — І зненацька гаряче, майже безпам'ятне: — Давай повінчаємося, Киліяно... Є в мене гроші... Кохатимемося в розкошах.

Він, як стояв на колінах на розперезанім снопу, так і поколінкував до неї, простерши руки, яко сліпець. Маленький, висхлий, зі зморщеним од страждання обличчям, був схожий на карлика.

— Давай повінчаємось, Киліяно, — щепотів. — Я не можу далі... Якби ти знала... Що мені зробити ще для тебе?.. Я в пекло піду. Заподію щось собі...

— Де повінчаємося? — одвела від іконки вже не печальний, а приховано гострий погляд дівчина.

— У Жовтих Водах... Або в Полтаві... Поїдемо на Слобожанщину... В мене є гроші... Заховані на Запорожжі.

— Я... Марку... — Її погляд став ласкавий, теплий, тільки та ласкавість промінилась мовби крізь крижані скельця, та Марко не помітив того... — Ти добрий... Ти все зробив для мене... І я твоя душею... Тільки я... Ми поклялися з Лавріном перед іконою, що коли хто з нас погине, інший не шлюбуватиме довіку. Піде в монастир. Ви з дядьком Мартином кажете, всі, хто лишився в Ладижині, погинули? — і дивилася на нього щиро та ніжно. Він мало вірив у ту ніжність, але ловився щоразу. Ловилося серце. Киліяна вміла прикинутися доброю кицькою, і тоді воно тануло, як внесена з морозу в хату грудка масла. — Звичайно, Лаврін не дружив би з поганим козаком. Я це зрозуміла. І ти сподобав мене з першого погляду.

— З першого. — Й затремтів од власного признання. Далі випитала, про що Марко говорив з Брусом.

— Он, Марку, який ти славний і розумний. Ну хто б ще міг доп'ясти такого статку. Правда ж, коли ти признався в ньому таткові, він стурбувався?

— Правда.

Не втримався й цього разу, дався на підмову. Хоч йому тріскало в мозкові, щось подавало знак — зціп вуста, дурню! Але ж хіба не на його користь свідчило те, що він тут, а Лаврін хтозна-де, повіявся десь, а Марко привіз Киліяну в безпечне місце й клопотався про неї. Хіба за таке не можна полюбити чи бодай офірувати все життя. Та й сама Киліяна так щиро дивилася на нього, так багато обіцяла поглядом.

— Лаврін погинув у Ладижині?

— Він вирвався звідти, я бачив його...

Останні слова застряли Ногайцеві в горлі. Чи то помітив, як страшно, немов у глибоких кручіях вода, завирувала в Киліяниних очах темінь, чи самі слова, очищені розумом, повернулися гостряками, але йому перехопило подих і він, відаючи, що з наступними Киліяниними словами впаде на нього щось страшне, затрусив піднесеними вгору худими, оголеними до ліктів руками із скарлюченими, схожими на лапи шуліки, пальцями.

— Киліяно... Киліяно...

Киліянине лице пашіло вогнем. Вона вся натяглася, мов тятива, стиснула руки в кулаки. Очі її горіли, й сама була схожа хоч і на красиву, але хижу, безпощадну вовчицю.

— Ти юда! Слизький, нікчемний. Я давно здогадалася, що ви з Драпаком продаєте мене. А це розпиталася... Ти бридкий... Я швидше повінчаюся з татарином, ніж з тобою. Ненавиджу!

Вона справді зненавиділа його. За оцю каторжну працю, за схоже на сидіння в монастирі життя й ще за віщось — не знала сама. Може, за те, що врятував? Либонь. Але не тому, що врятував. Киліяна з жахом споминала напад яничар, загибель батька — на одну згадку про його смерть хололо серце, але, може, це й гріх перед батьком, не збиралася йти за ним. Боже правий, так гарно на цьому ясному світі! Так хочеться когось любити. Тільки не оцього Марка; він хоче, щоб вона віддала йому свою молодість за те, що вирвав з басурманських лабет, а сам обдурює, таїться в чомусь, це почувала серцем, а в чому саме, до вчора здогадатися не могла. Вона стільки мріяла в себе на хуторі (о сором!) про кохання, про ясного парубка на гарному коні, подібного до отих шляхтичів, що скакали за паніями обіч карет. Думала про те, як він полюбить її й повезе з хутора кудись у місто чи принаймні у велике село й вони житимуть щасно та весело. Гостюватимуться. У неї буде багато гарного вбрання, і їм, молодим, заздритимуть сусіди.

А тепер — Марко. Вона пам'ятала його веселим, дошпетним, хоч одразу ж вловила і якусь зачаєність, а тепер та дотепність була принаймні жалюгідною. Натомість лишилася зачаєність й недовірливість. А хитрість лежала на виду — плюгава й нікчемна. Хух, який він бридкий. З отаким цілуватися?!

І все частіше думала про Лавріна, чесного, відкритого, готового через неправду нахромитися грудьми на спис. Серце віщувало їй — він не погинув. І ось тепер вона вивідала це.

Марко схопився за ноги. Лице його зморщилося, немов з болю, очі блищали шаленством.

— Зі мною. Повінчаєшся зі мною. Я... Ти... На той світ підемо, але разом! — ступив до Киліяни.

Між ними в прикладку житньої соломи стриміли вила. Їхні руки воднораз упали на навильник. Вони не виривали гостряки з соломи, Киліяна намагалася притиснути навильник до себе, Марко — відняти. Мабуть, обоє не розуміли, для чого це роблять. Зненацька трійчаки випорснули з соломи й зависли в повітрі навпроти Маркового живота.

В ту мить у клуню вступив Драпак.

— Що то воно молодята. Все жирують, — сказав. — Ну, показуйте, скільки утяли. Та підемо снідати.

А очі були неначе дві щілинки.

«Любов — це казка, — думав, пробираючись стежкою, пробитою в глибокому снігу. — Це вигадка, де одне мають за інше. І рідко буває, коли дві казки збігаються в одну. Але й тоді вона обов'язково кінчається. Тут — тільки одна казка. Це й добре. Одна казка... а мені — бубликів в'язка». І засміявся хижо, обтупуючи біля порога міцні, великі ялові чоботи. На карякуватому, білому од інею в'язі біля хати вовтузилися горобці. З гілок сипався срібний пилок.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Обсипане зоряним світлом, припорошене снігами, спало село. Високий вал довкола нього здавався сніговим заметом, на частоколі виступив іній, цукристо блищав у місячнім сяйві. Тьмяно зблискували проти місяця незаплющеними очима маленьких віконець хати (так сплять немовлята!), порозправляли натруджені попереки колодязні журавлі, навіть пси притомилися сторожувати ніч й позасинали в своїх видовбаних у гної будах.

Давно побрели од левади й вернулися назад музики: десь спали цимбали, спала скрипка; притулившись до теплого комина одм'яклим за вечір боком, дрімав бубон. Тиша огорнула село. Проте була не легка, прозора, а якась в'язка, ніби придушена згори. Може, що в повітрі стояла імла, й кружляли поодинокі сніжинки, й зорі в кущів'ї хмар тремтіли на хуртовину, а може, що десь неподалік у степу причаїлась біда.

І враз її брийонуло тонким, гострим вістрям і краяло далі, вістря повзло вгору і вгору, аж поки не вломилося десь у зоряній імлі. Той звук входив просто в кров, минаючи вуха. Собаки ціпеніли в будах, не одважуючись подати голосу.

Вовчиця сиділа на горбі, тягла морду до зір, в її розтулену пащу залітали сніжинки, танули на червоному язиці. Й тоді завила вся зграя, закружляла довкола куща кураю, витоптуючи пазуристими лапами молодий сніг. Вовкам було голодно. Й вони були злі на місяць, на село, на людей.

Та враз велетенський, з коротким, ніби роздвоєним лівим вухом вовк, що саме обходив кущ, насторожено здригнув на загрив'ї шкірою, тихо загарчав. Тоді примовкла вся зграя, вовчиця нашорошила вуха, повернула гостру морду в степ. Вона ще слухала степ, а велетенський, із рваним вухом вовк тихо вискнув і, вигинаючи спину, ковзнув по схилу горба униз. Зграя майнула за ним.

Лаврін Перехрест ішов засніженим степом. Вітер все дужчав і дужчав, бив у лице, пара холола просто на губах — вуса йому вкрилися інеєм, блищали проти зір. Мороз хапав за душу. Лаврін одвертав од вітру лице, потирав рука об руку, бо не мав сили вдарити так, щоб кров шугонула в пальці, вигнала зашпори. Козак охляв, стратив сили. Одяг йому зветшав, чоботи поруділи од води і снігу, й носки в них позадиралися. В голові пульсувала одна думка — дотягнути б до села. Другий тиждень пробивався степами. Здох у дорозі кінь. З'їв увесь запас харчів, що їх виміняв за зняті з коня ронди, і торбу закинув у бур'ян. А тепер ось геть виснажився, борсався в снігах, ледве волік ноги. Одначе до села, здається, вже недалеко.

Степи тут такі безкраї і пустельні, що душа мимоволі маліє до конопляного зерняти. Лячні вони, над снігами лежить безгоміння, все тут спить, і кров починає текти в жилах повільніше, влад із зимовим сном степів.

Думки теж позамерзали, жила тільки одна, немов останній потічок у скованому кригою джерельці: йти, дійти до села, бо інакше кінець. Навіть та, найбільша, єдина, якою жив, думка вперше потонула на дні його серця. Тепер Лаврін не зовсім ясно бачив Киліяну, отой манливий образ над Сухою Тьмою втратив тілесні риси, козак -уже не почував тих гарячих доторків, які обпікали його раніше, тепер перед ним тремтів неясний силует, схожий на силует божої матері на старій іконі. Така ікона висіла в церкві на Січі.

Він побачив зненацька сині тіні й одразу зрозумів, що то таке. Про те, що його можуть здибати в степу вовки, думав не раз і навіть готувався до відсічі. Проте зараз втома зморила й думку, й насторогу. Вони дрімали, приспані морозом. Рушниця висіла за плечима, пістоль лишився один — за поясом під кожухом, другий загубив, сам не відав де. Втома приборкала всі думки, всі чуття, через те й побачив вовків, коли вони вже перетяли дорогу вдруге, зовсім близько од нього. Зграя викруглила півколо й повернула на дорогу. Вона була величенька, звірів п'ятнадцять-двадцять. Вовки посідали на дорозі й, здавалося, чекали на нього — зовсім як степові вівчарки на господаря, коли він іде до них. Кілька, — мабуть, переярки, — крутилися позаду, тупцювали, підскакували, одбігали назад і знову верталися до зграї.

Лавріна обсипало жаром, він уже не почував холоду, втоми. Щось рвонулося в ньому до втечі, але погасив цей порух. Одразу ж подумав про те, що зачіпати тічку вельми небезпечно, ліпше прогнати її якось або обійти. Адже розказують, що коли зграя не голодна, вона мовби бавиться з пішаницею, а потім відстане біля села.

Так чи так, але що робити? Хоч і уповільнив крок, ішов уперед, просто на зграю, а та не відступала. По спині, по крутій ямці повз до потилиці тремкий холодок. Вже видно ощирені морди, чути погрозливе, схоже на похрипи, гарчання. Ні, зграя втікати не збиралася. Лаврін зупинився й скинув з плеча рушницю. Помітив, як зграєю пройшла ламка хвиля, кілька вовків відскочило, кілька одповзло назад. На притрушеній снігом дорозі лишилося двоє звірів: великий, вже готовий до стрибка вовк і другий — довгий, в'юнкий, котрий незрушно лежав на снігу. Лаврін здогадався, що то — вовчиця.

Спочатку вирішив стріляти в неї, проте швидко змінив думку: а що, коли зграя кинеться на нього? Адже чував не раз: чіпати вовчицю не можна. Забити того великого вовка? А чи просто стрельнути вгору, розігнати зграю? Скупчаться знову, підуть назирці. Стрельне ще... Лаврін направив дуло вище вовків і, чомусь завмираючи в передчутті пострілу, натиснув пальцем на собачку. Курок сухо клацнув, і від того вовчиця схопилася на ноги, а здоровенний вовк скинувся на задніх лапах, як схарапуджений кінь. Лаврінові похололо в грудях. Уже поспішаючи, засунув руку під кожух, намацав на перев'язі ладунку й потягнув до себе. Не зводив очей з вовків, він мовби тримав їх на відстані напруженим поглядом, а сам вийняв зубаМИ затичку, густо сипонув на полицю пороху. Й отако, затиснувши в одній руці порохівницю, другою підніс над головою рушницю, пружно натиснув курок. Й знову тишу проклюнув металевий клац. Й від тоги, що чекав пострілу — грому, сплеску вогню, тиша здалася смертельно холодною. Він відчув на горлі її похлип. Випустив порохівницю, перехопив рушницю обома руками, ще кілька разів, звів і спустив курок. Й тоді зрозумів — порох відсирів. За останню надію хапався, як потопаючий за перетрухлий мотуз. Тихо вийняв з-за пояса пістоль, тихо спрямував дуло в зграю, коротко натиснув вказівним пальцем на отеплений кожухом метал. І так само не почув нічого. Либонь, од напруження, з яким чекав пострілу, клац не пробився до свідомості. Натиснув ще раз і безвільно опустив руки. Порох і тут відволожів.

Вовки спостерігали за людиною, не наближаючись і не відступаючи. Здавалося, їх зацікавили її рухи, помахи. Стихло навіть хиже гарчання. Тільки очі світилися проти зір, та то тут, то там коротко поблискували ікла. Страх, хоч який великий, не затуманив Лаврінові мозок, він вихопив шаблю. Взяв її не в праву руку, а в ліву — вовки ще не нападали, а руки починали клякнути. Швидко оглянувся й пішов назад. Спочатку наперед спиною, а що зграя не насідала, повернувся, тільки тримав її в оці.

Він ішов до верб, що чорніли за півтори сотні сажнів. Дорога стара, й верби старі, поламані вітрами, попалені грозами — дупло на дуплі, зате на ті корчі неважко видряпатися. Чи хоч стати спиною в дупло й відбиватися.

Вовки якусь мить лишалися на місці — з тічки вирвалося двоє чи троє, понюхали розсипаний порох, рушницю, відскочили з гарчанням, потім найбільший з них стрибнув праворуч і побіг. Ще мить зграя вирувала між вовком і вовчицею, далі помчала за ним. Вовки бігли сажнів за п'ятдесят від Лавріна, викружляли півколо й опинилися попереду біля крайньої верби чи того, що лишилося од неї після останньої пожежі — обгорілого пнища в два людських зрости.

Й знову посідали та полягали на дорозі.

Лаврін зрозумів: піде він назад, вони обкружляють знову й звужуватимуть коло, поки не кинуться на нього. Або сам, зморений і закляклий, упаде на дорогу. Вони почувають: він — їхня здобич і вже не втече. Холодні мурахи побігли Лаврінові по спині, вище, вище, по шиї, вже ворушилися на голові, й чуб спинався корчами. Але це були не тільки мурахи страху, а й злості, відчаю останньої боротьби. Він ішов просто на вовків. Ступав коротко, спершу виставляв ліву ногу, приставляв праву, вихрив шаблею сніг перед вовчими пащеками, й звірі поволі відступали, підібгавши хвости. Їхні очі горіли люттю й страхом — перед людиною, її відвагою, натиском.

Так він добився до вербового пнища, на яке не міг вилізти і яке ледве прикривало ззаду, й стратив запал та сили, й бачив, що вовки не відступлять далі. Роз'ятрені, вони гарчали, й вили, й стрибали, й спиналися на задні лапи, в ярості покусували один одного, і тільки гаряче лезо шаблі втримувало їх од останнього стрибка. Попереду всіх повз на череві вовчий ватаг, величезний звір з густою шерстю на шиї, із розірваним вухом. Він свердлив Лавріна прямим звіриним поглядом, їв його, живого, очима.

Козак відчув це усім єством, і лють потекла йому в грудях, він відчув у руці таку силу, такий запал, що вже не стримався, ступнув уперед, нахилився й щосили махнув шаблею. Зграя відринула, завила, збилася докупи, затим розсипалася і знову збилася, закружляла й заклубочила. А на снігу лишилася велика чорна лапа й кривава стрічка аж до вовчого клубка.

Лавріну стало так тужно й немічно, що аж затемріло в очах. Зрозумів, що за хвилю буде розірваний на шмаття. Та нараз у ту темряву, у вже ніби небуття, щось вдарило, сяйнуло, спалахнула думка. У нього на грудях манюсінький вузлик з порохом. Кожен козак чи чумак, що йде в степи, зав'язує собі такий вузлик. На той припадок, коли не зможе розвести вогню. Либонь, через те, що цей порох для вогнища, а не для стрільби, й не згадав про нього одразу. «Тільки б встигнути», — майнуло в голові. Він обірвав на шиї шворку, зубами розірвав вузлик. Вийняв пістоля, звів курок, але в цю мить вузлик випав на сніг. Перехрест нахилився й, вже бачачи, як од зграї відокремилася довга сіра тінь, вхопив пучку висушеного тілом пороху, сипонув на полицю. Йому перед очима спалахнув вогонь, а вовк перекинувся через голову й розпластався на снігу. Зграя сипонула врозтіч. На тому місці, де вона вирувала, лишилася кривава пляма й вибитий до чорноти сніг.

Лаврін затис у жмені вузлик з порохом, підібрав рушницю й пішов до села. Вовки більше не облягали його. Ще він бачив, як тічка збігалася до верб'я й клубочила там. Мабуть, пожирала забитого ним триногого ватага.

Він добився до села, високі дубові ворота під баштою були не замкнені, й не було сторожа, додибав до першої хати, довго грюкав У важкі дубові ворота — подвір'я .там обнесене парканом, схоже на фортецю, — йому ніхто не відчинив, він побрів до інших воріт, а потім ще далі, думав, що вже впаде й замерзне на вулиці, аж таки в якійсь хаті відгукнулися і впустили. Ще пам'ятав, як дивувалися, що його не спинила сторожа біля воріт («нема там ніякої сторожі»), сказали, що на кгвалт їх піднімають пострілами, розпитували, хто віні і звідки, Лаврін щось одказував, а що вже сидів на витягненім із підпіччя й розперезанім житнім кулі, повалився на солому й заснув мертвецьки. Уже з сонного з нього зняли чоботи й накрили киреєю.

ІІ

Пробудився од неголосного гупання. В хаті ще стояла темрява, сірувато-сива, зимова, одсвічена снігами, в ній ворушилися постаті. Двоє козаків взувалися біля полу, встеляли в чоботи, що позсихалися за ніч, устілки, притупували, знову перевзувалися — на цілий день, потім постягали з жердки кожухи, повдягалися, посунули з хати. Мабуть, пішли порати худобу. А на полу ще хтось спав і на печі також — чулося сопіння й тихе шемрання. Під піччю сокоріли кури — пообморожували лапи та гребені, і господарі забрали їх до хати.

Лаврін знову склепив повіки. Одначе заснути не міг. Крутило ноги, щеміли пальці на лівій руці — мабуть, приморозив, і все тіло було сповнене якоїсь ламкої млості, налите холодом, втомою, аж боявся, що зовсім занедужає, не встане. В тупому болю стискалося серце. Згадував минулу ніч уже без того моторошного страху, що обнімав його біля села, згадував інші дні і ночі, які перебрів, мов чорні ріки, й жахався. Дослухався до свого тіла, наче до поламаної скрипки. Сили й надії було на денці. Скільки пройшов доріг, скільки поминув сіл, розпитуючи всіх «про татаркуватого козака та чорняву дівчину на сірому коні» — хлопець, мовляв, дуже схожий на татарина, а в дівчини над лівою бровою родима цяточка, — що та путь не вкладалася в його пам'яті. Спочатку був напав на слід — в якомсь селі під Уманню їх таки бачили. Це було до нашестя турків і татар на Умань, а далі в тім краї чорна буря перемішала все од верху до низу, замела всі сліди. Там уже ніхто нічого не пам'ятав, окрім власного горя. Лаврін сам кільканадцять разів був на краю загибелі, адже блукав поміж татарських грабіжницьких ватаг, натикався на них, рятувався прудким конем. В одній втечі загнав коня, довелося кинути. Став пішани-цею. Тоді в сто крат подовшали дороги, й скрізь чатувало лихо. Два рази нападали грабіжники, потопав у Білозерському лимані, коли в холодній осінній воді тягав сітки отаману Гирі (треба було за щось жити, якимось коштом мандрувати далі), сітка зачепилася під водою за холуй, пірнув, щоб одчепити, й заплутався сам. Добре, що рибалки вирвали та одкачали. В Охматові його хотіли силою вписати в надвірну варту, й знову довелося втікати, уже просто з-під рушниць. Потім в долинці біля дороги підібрав чийогось коня. Мабуть, його покинули татари. Був безклубий і сліпий на обоє очей. Либонь, осліп недавно, бо йшов без остороги, куди направляли. Лаврін одпасав сліпого коня кілька днів у лісі й далі поїхав верхи. Замість сідла підстелив мішок з соломою, стремена приробив мотузяні. Саме тоді намислив податися в степи. Все йому вказувало, що Маркова путь прослалася туди.

Коли Лавріна поторсали за ногу, він зрозумів, що заснув удруге. Його будили до сніданку. Лаврін поміняв у збучавілих чоботях (стояли в печі за заслінкою) устілки, взувся. Ледве понатягував їх на ноги, так вони позсихалися. На столі парували в казані кулеша, дебела господиня в червоному очіпку насипала її у велику дерев'яну миску, видовбану

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61