Юрій Мушкетик. ЯСА.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61
ти мені серце». Ці слова й вирвалися з серця. І він засоромився їх, і виказав ними всю свою любов. А тепер і ці слова не міг промовити, бодай подумки. Щось стояло за плечима, неначе тінь, і він, утікаючи од неї, вернувся до попередньої розмови.
— Й сни мені сняться білі та білі. Сніг скрипить під ногами. Ти пам'ятаєш, як скрипить під ногами сніг? — Лаврін пожував стеблинку трави, зітхнув. — А тут все літо та літо... Мені не сходить з думки Січ. І кошовий. Він був мені ніби батько. Й Марко. Хитрість його з'їла. Поганий збродень! Він повів орду на Січ. Невже вони зруйнували її? Невже козаки не перейняли їх?!
Киліяна здивувалася.
— Хіба ти не знаєш, — сказала, — чого прогнали з палацу султана нашого агу? За погром війська, що йшло на козаків. Знайшли в тім якусь його провину. Яку, достеменно не знаю. А яничари погинули на Січі всі!
То була для Лавріна неймовірна радість. Він аж засміявся, скочив на ноги, схопив чималий уламок граніту і вдарив по скелі. Бліду запону ночі пропалив сніп іскр. М'яким, барсячим кроком Лаврін закружляв по галявині. Він давно призвичаївся до темряви, бачив кожен камінчик, кожен кущ.
— Козацтво не погинуло! Отчий край є! І буде довіку, поки світить сонце! Нехай повиздихають вороги, нехай похлинуться власною кров'ю...
Киліяна чомусь злякалася.
— Лавріне, — покликала.
Лаврін довго не міг заспокоїтись. Нарешті ліг біля її ніг. Вона нахилилася над ним. Дивилися просто в очі. Її груди гостро напинали тонку сорочку, рвалися йому назустріч.
І він знову почав хвилюватися. Як і завжди.
Й розвіялися Киліянин страх і тривога. Подумала: її любов, її чари для Лавріна більші й дужчі за все на світі. Вони мають непереможну силу, й доки він у їхньому полоні, доти вона може бути спокійною. І було їй гарно владарювати, й любила за те Лавріна.
— Тоді Марко погинув теж, — сказав Лаврін.
Киліяна відвела його руки, що тягнулися до її колін. Вона дивувала, що Лавріна так збурила вість про погром турків і татар. Він говорив і говорив, усе хотів розгадати той бій, розпитував її, але вона не знала більше нічого. Та й нащо воно їй! їм треба думати про своє.
Лаврінів спомин про Марка нагадав їй інше.
— Лаврінку, — пошукала в темряві його руку. — До мене в'язне Харіліс, конюх. Отой циган.
— Зажартовує?
— Яке там зажартовує... Тягне в конюшню.
— Тягне в конюшню! — Перехрест став на коліна. — Я йому провалю каменюкою голову!
— Не чіпай його, — злякалася Киліяна. Вже шкодувала на свої слова. Адже хотіла не стільки поскаржитися, скільки одкинути Лавріна од думок про далеку батьківщину. — Не займеш, Лаврінку?..
— Ну... не займу. Я, тільки скажу йому... — Знайшов її губи і вже забув, що скаже Харілісу.
Він перестрів Харіліса у вузькому хіднику між дворів. Сидів на стіні, й коли той ступив на стежку, скочив і став перед ним.
Першої миті циган злякався, а тоді на його обличчі закругліла посмішка.
— Бір аллах [19], — вигукнув він. — Я думав, на мене стрибає барс. — Салям тобі, володарю персиків. — І поклав обидві руки на свою засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вітаючи справді.
— Нема тобі салям, — плутаючи турецькі й українські слова, сказав Лаврін. — Якщо ти... гелійор [20] до Киліяни...
— О, Киліяна!.. — заплющив блудливі очі, прицмокнув язиком циган. Його тугі, м'ясисті щоки блищали. — Рахат-лукум. Троянда... — І, побачивши, як нахмурився Перехрест: — Беса [21]. — Й хтиво, хитро та насмішкувато воднораз: — Хіба троянда зів'яне, коли я одщипну собі одну пелюсточку?
Лаврін пружно, аж Харіліс сахнувся й ударився головою об стіну, підніс йому до носа міцний важкий кулак.
— Ось бачиш, який у мене беса!
Циган, спотикаючись, одбіг кілька кроків і зупинився:
— Ти пошкодуєш за цим, кьопек [22]. Знатимеш, як посягати на наложницю правовірного, та ще й аги.
— Юрю! [23] — похмуро сказав Лаврін.
— Ти не знаєш, що твоя шия — тонша з волосину. Але це знає кат, — гукнув Харіліс у спину й побіг до хвіртки.
III
Служба в Марка легка, не клопітна. Накидає який кінь крем'яхів, підбіжиш, заметеш їх у совок, калюжі розітреш мітлою — й знов у свій куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тільки в дні парадів. Тоді кіннота валом валить через північні ворота, гарцює на мощеному вапняковими плитами тісному подвір'ї й прямує до Піщаних воріт. А довкола гасають всілякі беї, санджакбеги, аги й інші татарські старшини. Порозтоптують крем'яхи, доводиться зчищати їх лопатою. Але паради бувають не часто. В будні дні ж Марко весь день куняє в глухому північному кутку двору за кипарисом, хоч як припікає сонце, а тут — вільгість і прохолода. Правда, якщо виходить хан або приїздить якийсь солтан, за кипарисом сидіти не велено, можуть прийняти за засідника і коли не порішать на місці, то відрубають голову на містку перед ворітьми, й вона булькне в брудну річечку Чурук Су, що стрибає по камінню попід стінами ханського палацу. Тоді треба вийти з тіні й упасти ниць, і ніхто на тебе навіть не гляне. І не підводити голови, поки не стихне гомін та стукіт копит. В інший час розглядав подвір'я, скільки хотів. Тут снувало безліч слуг і проходило немало всілякого іншого люду. Не всіх Ногаєць вже й боявся, не перед усіма вклякав на коліна. Більшість з прибулих — нрохачі, позивачі, навіть значніші з них не наважувались тут голосно чхнути, а позбиткуватись над ханськими слугами — про таке й гадки не мали.
П'ять разів на день кричав над Марковою головою муедзин з мінарета мечеті, котра стояла з лівого боку двору, скликав правовірних на молитву. Тоді на якийсь час завмирало все: з облич правовірних спливав клопіт, утихали пристрасті, правовірні падали на коліна в бік кибли й зводили вгору руки. Й ставали чимось схожі між собою — жовтаво-біле, з довгою пещеною бородою обличчя аги й червоно-мідне, в зморшках, із брудною мичкою, схожою на жмут пересохлої осінньої трави, скотаря.
За мечеттю — кладовище ханів та мурз, далі — ще якісь будівлі, в кінці двору — комори, конюшні, льохи. Палац у саду, з правого боку двору — кілька одноповерхових і двоповерхових будівель, переходи, криті тераси, якісь башточки. Найдужче Марків зір вабила соколина башта, на стіні під нею справді висіли клітки зі вченими соколами й стояли драбини, по яких до тих кліток добиралися сокольничі. З тієї бшти крізь густу дерев'яну різьбу ханові жінки дивилися на паради. Тоді грали бубни, гуслі, кімвали й арфи, лунали співи, довкола стояв шарварок, проганяли усіх служників, окрім стременних, конюхів і Марка. Перші дні Маркові ввижалися за горізьбою чиїсь очі, обличчя, вже згодом упевнився, що то просто гра сонячних променів. Може, й приходили в соколину башту ханові жінки, але коли — він не знав. Вікна гаремних кімнат теж завжди завішані плетеними рогожами. Двічі чи тричі, на великі свята, спускалася в двір старша ханова жінка. Вона сиділа в мушребі — вирізаному з дерева химерному стійлиську з кватиркою, подавала з кватирки милостиню. Життя плинуло мимо Марка широким потоком — білими кіньми, синіми звивалами в золотих зірках, мальованими скриньками заморських міняйл, а з чорного двору — корзинами інжиру, мигдалю, персиків, од яких у повітрі довго стояв в'язкий солодкуватий запах. Ті запахи, а також тонкі аромати саду — гліцинії, бузку, троянд — єдине, чим міг користати з іншими слугами й навіть вельможами палацу. Щоправда, лише тоді, коли вже позмітав усі кізяки й ніхто не в'їздив до двору та не виїздив з двору.
Недалеко від огорожі росло дерево, на якому золотилися дивовижні плоди, либонь, солодкі-пресолодкі. Марко бачив, як на вкриті блискучими краплями порепи сідали оси й спрагло цмулили сік, тоді в нього набігав повен рот слини, але навіть гниленький плід, що підкочувався до мережаної огорожі і його було легко дістати паличкою, взяти — зась, — можна втратити руку, а то й голову.
Коли ж Маркові ні на що було дивитися, мав свою осібну забавку. В кутку між двома стінами висіли дві павутини, вони торкалися нижнім і верхнім краями одна одної. На верхній жив великий, сірий павук, на нижній — менший, чорний, швидкий, як блискавка. Марко ловив на осонні муху й пускав у павутиння. Сірий наближався до жертви поволі, часто зупиняючись, чорний кидався з прожогу. Коли Марко пускав муху в верхню павутину, чорний бігав по горішньому краї своєї, навіть спинався на задні лапки, але поласувати чужою здобиччю не зважувався. А сірий, якщо не був голодний, замотував муху в павутину — здавалося, він сповиває її, — й біг геть. Залишав про запас, на голодний день.
Коли й те обридало — Марко дивився на гори. Високі й порослі лісом, їм немає краю. Він, як піщинка, загубився серед них. Якби ж то загубився — думав... А як же? Тут його козаки не досягнуть.
Цвіли дивним синьо-жовтим цвітом великі розлогі кущі, яким не знав назви. Цвіли посеред літа. Тут взагалі багато всіляких див. Одначе вони — чужі дива. Й не цікавили Марка. Він розумів це, як і те, що повільно вмирає. Адже його ніщо не цікавить. Гарцюють на конях беї, і коні, й збруя так і мигтять, колись він не одвів би од них очей. Приїжджають заморські купці, привозять дивовижних звірів, але й вони йому не в подив. Одначе він хоче жити. Це щось у ньому хоче жити. А самому йому байдуже. Аж страшно од такої думки. А якось заглянув у калюжку, яку лишила на замощеному подвір'ї кобила якогось хана, й одхитнувся. Йому здалося, ніби звідти подивився не він сам, а хтось інший. Вразили не тільки вуса та борода. Чоловік, що дивився в прозору воду Чортомлика, мав іншу душу: трохи глузливу, трохи зачіпливу, ну... трохи й хитру, але світлу, він її проглядав до дна, світлу й веселу, вона щиро сміялася, розтікалася вподовж усього степу і літала на виручку товаришам. Вона була чимось схожа на Лаврінову, на Кайданову, на Сіркову. Здебільшого він її не бачив — така була прозора. А ця — темна, в жовтих ковтюхах і чорних звивинах. І він сахнувся в жахові. Але потім знову підвівся душею. Він таки виграв найбільший заклад — життя, якби вчинив тоді інакше, вже б вороння кості порозтягувало по тому острову. А він живе. Он світить над горами сонце, й він його бачить, і вдихає гіркий запах олеандра. Частіше, звісно, вдихає запах кінської сечі. Але й то — запах життя.
За майже піврічну службу Марка тільки раз карали. Либонь, був справний у роботі, а може, зважали й на те, що мав перед ханом неоплачену послугу. Адже привів татар до Січі. Й не його вина, що їх там вигублено. Хан обіцяв йому в зимівнику волю й навіть доброго коня в дарунок. Хто знає, що він повелить вчинити з цим невірним. Може, нагородить, а може, накаже відтяти голову. Мабуть, він просто забув про цього невірного. Селім-Гірею дуже боялися нагадувати про нього, адже в такий спосіб нагадають про погромисько в Січі. Але ж колись хан спом'яне про те сам. Звичайно, ханова обіцянка волі невірному — що погук орла над упійманим зайцем. Одначе чинити з ним щось за власним розмислом ніхто не наважувався. Пам'ятали також: цей козак самохіть прискакав за ханом. У тій кривавій заметілі, коли б схотів, загубився, як грудка снігу. Ага палацу сказав Ногайцеві, що на осінь, якщо не буде іншого повеління, його пустять у гори пасти вівці або одружать і посадять на винограднику.
Про одруження Марко думати не хотів. Пам'ятав Киліяну, не міг вирвати її з серця. А може, з мислі. Це була, як здавалося йому самому, надто осмислена любов. Навіть смутно вловлював, що народилася вона із заздрості, суперництва. Так, саме з того... Але потім... Ну що б, здавалося, отой лукавий, трохи хитрий погляд на хуторі, призначений, щоб подратувати або й поглузувати. Того погляду забути не міг — дві сині блискавиці з-під тонких брів і усмішка на губах. «Ось я... Моя любов гаряча й терпка. А кого полюблю — ще сама не знаю». То що ж виходило: через ту посмішку й пішов босими ногами по розкиданих долею якірцях? Що могло бути в світі хисткішого за ту посмішку? Або й оманливішого? Миттєва тінь, синій спалах, кличний блиск зіниць, од яких у нього аж запекло в серці.
Спомин про Кпліяну в'язався водне зі спомином про Лавріна. Іноді, згадуючи, почував ніби якесь погамування, якесь злостиве вдоволення, що, однак, відлунювало глумливим докором. Не дісталася Киліяна Лаврінові, нею вони рятувалися, нею занапащалися й занапастилися навічно. На цій думці почував утому, важкий тягар неспокутого гріха. Цей гріх входив у інший, ще більший, од якого, відчував, йому вже не сховатися на землі. Це збагнув давно, там, на схилі Мами-Сури, біля Січі, осягнув ураз. Мабуть, через те, що думав про це всю дорогу од Драпакового хутора до Січі. Якийсь час він ще плекав намір втекти від ханських сейменів. А потім подумав, що в козачий полон попало трохи татар, вони можуть впізнати його й виказати. Та, мабуть, і Лаврін розповів про його втечу з Ладижина. Ні, ходити по тій землі йому заказано. Він дався сейменам повести себе до коня й поїхав з ними. Зараз на те не шкодував. Тільки іноді з нетрів душі піднімалася гірка, ядуча хвиля й підступала до горла. І думка ширяла на одному місці, як коршак над видолинком. Спогадувався Великий Луг, Січ, воля, веселі весняні грища, перегони на човнах по Чортомлику, гостьові поїздки на Полтавщину та Дон. Був вольним чоловіком, козаком, чистим перед богом і людьми. Не його вина, що так сталося... А щось йому нашіптувало, щось стукало в серце — таки його вина, від заздрості до Лавріна аж до зради побратимства; і здригався, жахався содіяного. Навіть боявся звертатися думкою до бога, просити в нього прощення. Зривався на щирість, панахав душу: «Боже, прости, ти ж бачиш...» І не міг прорватися до бога. Бог був неначе за стіною, глухий і німий, Марко не міг поговорити з ним, як із живою людиною, бо волів оправдуватися, а не лаятися. І басурманському богові не міг молитися, просто не бачив його, не вірив у те, що він десь є. І все в його голові тоді перемішувалося, і він хрестився швидко, за звичкою, й мерщій шукав якоїсь роботи. Згадав Лавріна, й чорна лють потекла в серце, а в горлі залоскотав твердий камінчик: «Все через нього, через його любов. Якби не розказував про неї, якби не взяв з собою...» Гнівився на запорожців, що не зуміли оборонити Ладижин, на весь світ. І банітував, і проклинав, і не боявся, що бог його покарає, був впевнений, що він його тут не дістане.
Одного не помічав: змалів душею, ніби всох, примирився з невільництвом й приниженням. А потім злість сплинула, й щось мовби опустилося йому в грудях, й обважніла голова, обважніли руки, обважніла душа, і він подумав, що Лаврін за свою любов вхопив лиха більше, ніж він сам, мабуть, його уже й на світі немає або веслує десь на галерах до кривавого поту і всі морські бурі чатують на нього. Проте справжнього жалю до Лавріна не почував.
На початку служби на ханському дворі з дна душі піднімалося щось схоже до протесту. Й тоді думав, що, може, колись втече звідси. Потайки пробереться на берег Скарбної, одкопає гроші й помандрує в Польщу або Московщину. Водночас думка про Запорожжя обпалювала мозок страхом. Волів не згадувати його. Воно й справді потроху віддалялося, забувалося. Що ж, так звеліла доля. Він не винуватий. Якщо сказати правду, йому навіть пощастило. Залишився б у Ладижині — упав би трупом. Вже й спомин про нього розвіявся б. При тій згадці Марко починав труситися — він сміявся нервовим, нутряним сміхом. А далі затихав і думав: це бог уберіг мене, він бачив щось у мені, якусь правоту, якусь правду. Адже відомо: без волі божої і волос не впаде на людській голові.
Розкоші палацу, солодке життя за синіми вікнами не дратували його. Не почував і злості до ворогів, та й ворогами ординців уже не почував. А йому таки диявольськи пощастило. Жити на ханському дворі не зовсім погано. А дасть біг, на осінь одпустять на волю. Християни тут теж не всі невільники. Не всі в сириці, не всі лупають камінь та веслують на галерах. Чимало з них сіють ячмінь, пасуть худобу та доглядають виноградники. Тільки податі платять більші, ніж татари. Марко чекав осені. І часто поглядав на гори, над горами пропливали орли. З півночі гори стояли сірим муром і з півдня теж, але вже чув від інших невільників, що тут є розкішні долини, по яких росте солодкий виноград, визрівають персики, айва та інші дивовижні південні рослини. Долини відгороджені одна від одної скелями, а люди — густими живоплотами, можна й віку звікувати, не знаючи свого найближчого сусіди. А йому тільки того й треба.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Вишневі сади зацвітають,
Ой там зозулі вилітали,
На синєє море поглядали.
Синєє море замерзає,
Замерзає льодком тоненьким,
Притрушує сніжком біленьким.
Ой там козак з турком воювався,
Там козаченько розгулявся,
А під ним коник розігрався,
У синєє море увігнався.
Та під ним льодок проламався,
Та козаченько обізвався:
«Ой бийся, коню, вибивайся
Та отцю-неньці уклоняйся,
Ще й моїм братцям совітникам,
Ще й моїм сестрицям.
Та й моїй жінці-удівоньці,
Та й моїм діткам-сиріточкам».
Запорожці лежали під палючим кримським сонцем у заростях кермеку — високого зілля, що нагадувало курай, густо всіяний синьо-рожевим цвітом. Гарно цвів кермек, і гарно спали козаки. Серед буйного квіту вони мовби мерці. Саме так чому здалося Сіркові, коли поглянув на чотири тисячі розпластаних тіл. Козаки спали не роздягаючись, декотрі тільки поскидали чоботи та порозвішували на них онучі, здавалося, ніби чоботи прийшли самі й стали біля своїх господарів, стерегли їхній сон. Дув сухий і колючий кримчак, через те січовики й перепочивають у долинці. Вітер ворушив на горбі пересохлі трави й з розбігу брижив на воді хвилі, вони були білі, блискучі й ніби аж гарячі. Од Сиваша до бур'янів по білому, ніби вкритому сугою, березі тягнувся широкий, проораний тисячами людських і кінських ніг слід. Вивернуте з глибини, сто разів перемішане багно було чорніше за дьоготь, в'язке, як смола, смерділо гнилими водоростями та сіркою. Якщо є дороги в пекло, то вони мають саме такий вигляд. Мисль в'язла, діткнувшись до них.
Сірко подумав, що солона, як ропа, вода в Сиваші у тому місці, де пройшли козаки, ще посолонішала. То був пекельний перебрід. Люди майже до колін провалювалися в чорний, густий глей, під глеєм ноги впиралися в ковзку, наче крижану, кірку, не знаходили опертя, — тягли за собою коней, підважували їх мотуззям під животи, падали разом з ними та риштуком у солоне багно. Тягнув козак ногу, і йому здавалося — на ній повис увесь Крим з султаном і ордами, витягував, а другу тим часом засмоктував Улу-Дениз [24]. Так волоклися вони через два броди й через довгу, вузьку долину, в якій вода висохла, а земля була густо встелена дрібними черепашками. Черепашки хрускотіли під ногами, коні ж провалювалися трохи не до колін: деякі, злякані підступністю земної тверді, виривали з рук повіддя, намагалися вимчати скоком, але одразу ж вибивалися з сил і падали у вибехкані копитами ковбані або здиблювалися й провалювалися по живіт одразу. Вони не іржали — козаки заздалегідь позав'язували їм храпи сирицею. Те чомусь було страшно — здиблені мовчазні коні й знесилені, німі люди біля них. Коні розбризкували чорне болото, воно летіло вусібіч, заляпувало обличчя, одяг; всі козаки, коли вибрели на сухе, були чорні, неначе вимазані в дьоготь. Одмивалися на краю болота, й по тому на руках та обличчях повиступала біла сіль.
Зате жоден кримчак не знав про той перехід. Запорожців побачили біля Кам'яного мосту четверо татарських дозорців, але про те вони вже не розкажуть нікому.
Коли Сірко взимку взяв намір вчинити налогу на Крим, сподівався йти двома шляхами: через Перекоп і через Сиваш. Так ходили раніше з Косаговим. Хан кидався з ордою в один бік, козаки налягали ззаду, й опинявся він між двох шабель. Щоправда, одного разу орді вдалося затиснути Косагова під Перекопом в міцні лещата, Сірко над силу прорубав стежку до виходу. Тоді полягло немало стрільців і козаків, одначе вирвалися й струснули Крим од краю до краю. Косагов — міцний воїн і надійний товариш. На його слово можна було покл.асти-ся. А в такому військовому промислі коли б один не дотримав до-мови: де й коли з'їхатися, кому в який бік іти, кому заманювати вороже військо, а кому очікувати в засідці, другий погинув би напевно.
Проте цього року для потужної налоги з двох боків Сіркові забракло сили. Самойлович сердюків не прислав. Й далі не пускав на Січ хури з порохом та провіантом. Калмиків теж прийшло мало: головний тайша Аюкай спорядив у похід свого брата Великого Замсу, але той чомусь вернувся з півдороги, відрядивши на Січ мурзу Мазаи-Батира з невеликим загоном; Дон усе ще не набрав на силі після погрому Разіна, був слабкий, як бранець Після квестії.
Флор Минаев зібрав дві тисячі донців і привів з собою. Сіркові довелося поміняти замисел. Він одібрав квоту війська в двадцять тисяч і повів степами в обхід Перекопу до Сиваша. Йшли ночами — вдень ховалися в балках, обминали биті шляхи й татарські таши, терпіли од спеки та безводдя.
Стояла вітряна погода, сухий дончак піднімав хмари пилюки, горизонт увесь час був затягнений бурою імлою, небо прихилилося до самої землі і сіяло то дощем, то червоно-рудим піском. Піщані бурі були їм добрим захистком, але й спивали сили. Доводилося часто зупинятися по долинах, пускати на попас коні. А в два останні дні годували їх із шаньок: на виморених конях по Криму не проскачеш. Хоч і звичні до всього, козацькі коні проти колючого піщаного вітру йшли неохоче, швидко втомлювалися, худнули на очах. У Кочкарській долині простояли добу, давали їм набратися сили.
Сиваш переходили ввечері — за світла, ніч перепочили на березі, а вдосвіта в Крим уломилися три загони — один помчав на ханську столицю — Бахчисарай, два інші полетіли на Козлов та Карасів, де здавна були найбільші невольничі ринки ханства і всієї Порти. Струснувши Крим, визволивши бранців, мають всі три партії в один день зійтися на Салгірі, де в неї впадає інша річка — Зуя, й разом вернутися сюди. Сірко ставив поле на березі Сиваша з чотирма тисячами козаків. Увесь день і ніч копали шанці, а зараз, стомлені, знемо-жені, спали, виславши в степ дозори.
Місце для оборони кепське. Скрізь, куди оком кинь, — степ, уже поруділий о цій порі, ніде ні кущика, ні деревинки, сива ковила, сухий пирій та дятлина; позаду — біла пустеля Сиваша, що вже виглядом своїм хапала тугою серце. Його мертвотний спокій не будили навіть чайки, хоч їх на глеюватій косі сизіло багато, але були якісь мовчазні, безголосі. Може, їх притомила спека, а може, вони по-своєму, по-пташиному відчували мертвість боліт і тому не мали сили до звичних стрімких польотів та грищ. Або були це зовсім інші чайки: викльовували черепашки, пожирали риб'я на мілинах й тим вдовольнялися.
З правого боку від того місця, де спали козаки, сажнів за тридцять од глеюватого берега лиману, сіріли поряд дві степові могили. Вони й стали для козаків правим бастіоном, на якому поставили дві легкі гармати — ручниці. Од них прокопали шанці на сто сажнів на схід і там нагорнули чималий насип — другий бастіон. Третій нагребли вже посеред табору — на той лихий випадок, якщо татари прорвуться через шанці, й теж обкопали його ровом. Від могил і лівого бастіону протягли рови до Сиваша. Оборонний табір споруджували, щоб вистачило місця для коней і щоб стояли вони не біля ровів. Попереду шанців у степу накопали ям та копців, набили трохи дубового паліччя — скільки вистачило дрюччя, що прихопили з собою.
Запорожці — люди звичні до лопати, вона їм найперше стає в оборону й поміч. Татари не вміють копати шанці й не вміють до них приступати в пішому строю, спішений ординець схожий на щупака, викинутого на берег.
Сонце палило немилосердно. Сірко скинув шапку й кунтуш, лишився в білій сорочці з дрібною вишивкою на комірі, але й те не допомагало. На його міцній, засмаглій потилиці, перекресленій вниз од лівого вуха шрамом, поблискували крапельки поту, обличчя сіріло втомою, одначе живий блиск чорних чоловічків у очах свідчив про те, що отаманову мисль спека не вклала спати й що сам він готовий будь-якої хвилини стати до бою. Та й як могла заснути мисль, коли, зрушені його велінням, мчали степами, а можливо, уже й вулицями чужинських міст козаки, сподіваючись єдино на укладений кошовим план та на його ж захист. А його замисл — то божевільний ризик. Як майже всі інші — за вік помилився тільки раз. Він любив ризик. Любив ту мить, коли мозок мовби охоплює полум'я, коли в грудях бринить до краю напнута струна й власне життя ніби вп'ялося зубами в метал — тугі стремена, міцні вудила, добре гартовану шаблю.
Але до тої миті треба прийти. Треба подбати заздалегідь, аби ворог не налетів ззаду, не розкроїв військо навпіл, не виготував пастки. Пастку слід налаштовувати ворогу. Й мислити за нього й за себе воднораз.
Проте зараз про пастку можна не думати. Тут нікуди ховатися, просто все залежить од того, чи вистоять козаки за цими канавами, чи зможуть стримати натиск ординців. Він сам прирік себе на стояння тут, біля цієї гнилої ковбані. Адже там — легше. Там ти — як стріла у польоті, там ніколи думати, там більша звитяга і швидше збігає час.
Кошовий стояв на могилі, дивився на степ. Звідтам, звідки вони прийшли, Сиваш навіть Сіркові здавався краєм землі, тепер же його думка прослалася далі, майже в безкінечність, за гори і море, й він подумав про те, яким же крихким у цьому безмежному світі є людське життя, які примарні людські бажання і все, пов'язане з ними. Це було хвилинне розслаблення, не личило в цей час тримати в голові такі думки, й він прогнав їх. Мрів на обрії козацький під'їзд — три цятки то зникали, то знову виринали в мареві, хвилями бігла до ніг ковила, здавалося, то розлилося по землі піняве море. Вітер ворушив кошовому оселедець, не обвівав прохолодою, а обливав пекучим паром. Сірко подумав, як-то можуть спати козаки, певно, піт проймає їх до кісток. Щоправда, виморились страшенно, то й сплять. Він сам поклав їх у кермек, аби набралися сили перед боєм.
На могилу зійшов Флор Минаєв, став поруч. Негарний з виду — білобровий, рябий, ще й ряботиння не ямками, а червоними цятками, ведмедкуватий, але пронозливий, дотепний, путній козак і отаман.
— Прип'яв ти мене, пане кошовий, біля цього болота, як теля на стернищі. Козаки татар шарпають, там кожна шабля до потреби. Ширмував словами, хоч знав, навіщо залишив його кошовий. Сірко в його бік голови не повернув, з-під приставленої дашком до чола долоні дивився на шанці, щось вимірював. Відповів не зразу.
— Тут, Флоре, вона буде до більшої потреби.
Минаєв знизав плечима, немов скидав з них невидимий вантаж.:
— Наші вже доскакали до Козлова... Сміятимуться з нас, які повернуться. Скажуть, що ви тут робили — кози пасли? А на Дону який дам одвіт: чого ходив у Крим — виспатися біля болота?
— У найповнішім наступі треба думати про оборону, — зауважив кошовий і оглянувся на Сиваш. По ньому бігли брижі, він був ще непривітніший, ніж степ.
— Та яка оборона, — вже й справді починав нетерпеливитися Мннаєв. — Що тут боронити? Оцю гнилу воду?
— Ти ж знаєш що. Брід. Шлях на відступ. Проскочити назад в якомусь іншому місці, може б, і вдалося. Але хан насяде на нас якщо не по цей бік, то по той. Ми — пом'яті, а він свіжий. — Сірко сів на кунтуш, що лежав на могилі. Дістав люльку з довгим мідним ланцюжком, простягнув до Минаєва, що присів поруч навпочіпки. — Трусони свого мухомора. — Й по хвилі, притоптавши великим пальцем тютюн: — Хан прийде сюди.
—
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61