Юрій Мушкетик. ЯСА.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61
знав це гаразд. Адже сам не раз був вихрений ним. Так само, як і надмірна обережність... Вона повисає на тобі гирею. Коли б Сірка запитали, в який спосіб він веде бій, чи й зміг би розказати. Здебільшого битву розпочинав перший. Найважливіше було влучити момент, коли напасти на ворога. Він, той момент, майже невловимий, незримий і неосяжний, його вловлює серце, сповнене нездоланної переконаності у вчасності удару. Це вселяє певність себе й інших і відчуття, що все військо збагнуло твій задум і живе одним пориванням. То — вершина всієї війни, найвища точка ще не розпочатої битви. Однак отаман знав і те, що оця- мить не народжується з нічого, серце її підказало, бо очі, розум побачили, обрахували військо своє і вороже, визначили його розташування, слабке місце в його строї і навіть настрій. Хіба можна визначити настрій ворожого війська з такої відстані? Можна. З того ж таки, як розташоване, як стоїть, навіть з піднятих списів і шабель. Отже, цей момент — відважність, зухвальство в поєднанні з розрахунком. Ворог не сподівається, що ти можеш рознести його в цю мить. Здебільшого обидві лави довго приглядаються одна до одної, зав'язуються окремі герці. А ти зневажив усе й поклався на удачу. Водночас її продиктували розум і серце. А далі, в бою, — вже тільки вона. Стає моторошно і трохи аж весело, немає й тіні страху, остороги, є віра в перемогу і в те, що тебе нізащо не вб'ють, що ти не погинеш. Віра, яка майже дорівнює безсмертю. Все те — в наступі, в атаці. Тепер — навпаки. Отако само подумати за ворога. Пошукати слабкі місця в своїй обороні, не дати навальним ударом зім'яти який-небудь полк. І вистояти самому, і впевнити всіх, що оборона міцна, ворог не страшний. Зібрати воєдино всю волю, весь спокій і стояти непохитно. У цьому — запорука перемоги.
Сірко дійшов до середини шанців. Зупинився — чув плечима, як тужавіє обрій, але не оглядався. Знав — татари не підуть з ходу. Вже бачать, що козаки готові до оборони, — та й не сподіваються захопити фортунно, — дадуть перепочити коням, стануть у бойову руку. Там зараз алайкають чауші, рвуть бороди солтани, літає поміж ордами солтан під бунчуком. Розпалюють себе, як вовки перед смертельним скоком. Уже чути яре, несамовите «аллах», від чого зірвалися чайки й крячки на лимані, подалися геть, уже стогне під копитами степ. Ковила свистить під вітром, як сто щабель, може, й вона почуває, що скоро стане з білої червоною.
Саме тепер має показати найбільший спокій.
Сірко зняв шапку, витер обличчя. Парило. Гірко пахли трави, солоно дихав лиман, здавалося, ці два запахи змагалися між собою. Вода біліла, як розлите срібло. Тепер увесь козачий табір лежав перед зором кошового. Запорожці стояли на невеликому миску, що неглибоко вступив у води Сиваша, й відкопалися од степу шанцями. Весь півострівець був складений мовби з двох половинок — нижчої, куди у високі повені сягали води лиману, порослої кермеком та кущиками солонцю, й горішньої, уступом — степової, у сивому євшані, миколайчиках, інших уже пожухлих травах та бур'янах.
На нижній коноводи тримали коней і сіріли намети (серед них найбільший, голубий, —похідна церква), на горішній — чорнів гуляйгородок — земляний насип і шанці. За спиною в кошового лежав Крим, попереду крилася сивим маревом Україна. Мертво зблискували води лиману, мертво чорніла під ногами земля, навіть коршак, хоч плив понад степом, видавався неживим. Сірко не намагався гге-рейнятн мислію власну долю, не думав, що, може, на той бік лиману вже переведуть тільки вороного коня, а його самого присиплють ось цією землею. Думав лише про землю за сивим маревом й про людей, які довірили йому свої долі. Чого вони ждали? На що сподівалися?
Золота й шовків, захоплених в Козлові та Бахчисараї? Можливо.
Тої хвилини, коли вперше побачать очі звільнених бранців? Того, либонь, не забути. А так само й дзвону кайданів, коли їх розбивають на камені.
Молитви в церкві за боже воїнство, що заступило рідний край від супостата? Мабуть.
Щастя рідної землі?
Того напевне!
Кошовий підніс над головою шапку, багряний шлик майнув, як закривавлене серце. Казав суворо, впевнено, розважливо.
—- Отамани-молодці, як стар, так і млад! Всі ви бачите адверсора, лютого ворога, що цілиться нам у груди й ось зараз почне на нас напирати. Харциз хоче не дати вивести з неволі бранців, братів наших, хоче понищити нас, заступників свободи отчого краю. Всі ми ханові й султанові — як кістка в горлі. Коли б не ми, він давно б сплюндрував наш зелений край, витоптав жито і забрав у неволю діти. Отож, браіи, й розсудіте, за кого принесли на поле битви голови наші. Нам є за що боротися: за віру, за вітчизну, за жон і дітей наших. Покладайтеся на бога, й жодна ворожа нога не ступить через оці шанці на Україну.
— Слава отаману! — загукали козаки. Сірко хвилину зачекав і мовив тихо та переконано:
— Відступати нам нікуди: позаду Сиваш, хто побіжить — загине в його гнилих водах, ніхто його не обгужить, й не буде йому прощення на тому світі. Пам'ятаймо про тих, що довірились нам, сподіваються вернутися цією дорогою додому. Станьмо ж єдинокупно, серце до серця, не страшімося ворога, нехай він страшиться нас. З богом, діти мої!
Сірко зійшов і став у першому ряду за шанцями. Позад нього стояли Кугукало, сигнальник, десять чоловік із куреня і варта. Осавул з прапором одійшов трохи назад. Татари в'южились на відстані гарматного пострілу — їх було добре видно на тлі сірого, вигорілого степу: білі й чорні бунчуки, зелені прапорці, списи, що стояли, як ліс. І враз ліс списів і прапорців здригнув, похилився вниз, степ сколихнувсь від крику й тупоту — шаленою фугою татари помчали на козаків.
Бурий степ летів під кінські копита, здавалося, лава вбивала його під себе. Віками лежав не ґвалтований, віками цвіли квіти, дозрівали й сохли трави. Зараз гострі копита підтинали їх під корінь. Довго-довго пам'ятатиме ця земля скажений гуркіт копит, довго не ростиме тут ковила. Кілька вершників випередили лаву, летіли, як птиці-хохітви.
Сірко обтоптав чобітьми місце — так, щоб для правої ноги було опертя, взяв з рук Кугукала зарядженого мушкета. Джура був блідий, його довгасте обличчя видовжилося ще дужче, облизував сухі губи, а очі стали великі й круглі. Хоч Кугукало — вже не юний парубок, одначе це його другий бій, а в пішому строю — взагалі небувалець зовсім. Воно таки до кольок у печінках страшно стояти й дивитися, як на тебе летить ощирена списами й шаблями лава, почувати всі списи на своєму серці, а шаблі на голові. Й думка, хоч як її проганяй, крутиться тільки довкола смерті та полону, й хто зна, що страшніше. Нічого не боїться воїн так, як полону. Самі ж басурмани кажуть: лише той, хто побував у полоні, знає, що таке ворог. А Сірка й самого сушить спека, й він знає, чому сушить вона зсередини, йому зшерхло в горлі і сперло подих. Скоріше б починалося. В грудях піднімалася темна радість, тужавіла сила — він аж помолодів на кілька десятків років. Ще б ковток свіжого степового вітру!
— Пильнуй! — гукнув. Краєм ока він увесь час стежив за татарами й бачив, що вони долиаіоть до першого окопу, хочуть узяти його з ходу. З лівого боку загупали мушкети — рано, отаман підвів свій, холодно вицілив вершника зі значком на списі. Не переднього — в цього, знав, цілиться кілька козаків, його зіб'ють ураз. Татари алалакали, ревіли, верещали, той крик пронизував наскрізь, навіть у Сірка, який чув його сотні разів, змійкою пробіг по плечах морозець. Здавалося, туга, нестримна хвиля з людей і коней вдарить у мізерний, по людські груди, валик, змете його й підімне другий, більший, перемішає з людьми, вкине в Сиваш. Але там був ще ровик, не глибокий, але широченький. Полетіли стріли, спочатку поодинокі. Сірко відгадав: зараз виметне вся туча, й саме час зробити випал. Відсунув покришку на панівці, нахилив кресало; притаїв подих, повів цівкою трохи вниз — якщо не влучить у татарина на вороному коні, то в когось за ним, натиснув курок. Деменуло в плече, перед очима вибухнув клуб диму, проте Сірко встиг побачити, як татарин розкинув руки й випустив прапорець. Воднораз вдарили ручниці з могил і стрілили всі козаки. Вони випередили татар на якусь мить: туча стріл злетіла, коли шанці ще не встигло заволокти димом, і їхній політ було добре видно. Козаки присіли, в цю хвилину задні передали переднім заряджені рушниці. Сірко взяв свою — новеньку, із голендерським замком (майнула думка: Кугукало не злякався, вклав у руку зброю вчасно), випростався й, уже майже не цілячись, випалив у сіру, ворухку стіну, що здиблювалася, гойдалася, тріпотіла на місці. Тільки кілька вершників прорвалося через перший окіп з ходу, решта басувала перед першим ровом, деякі татари стрибали на землю, тягнули коней за повіддя. Поранені коні кусалися, хвицали ногами, розкидали в боки сусідніх, татари рубали їх, а самі, вхопившись за стремена сідел інших воїнів, бігли вперед, допомагали їм перебратися через рів. Козаки зробили третій випал — передній окіп густо засипало трупом, упало кілька бунчуків, але татари перли стіною, важко підминаючи під коні земляний вал. Тут не було осібних людських життів, жодна людська плоть зокрема не мала ваги, мало вагу щось інше, більше — те, що там, за спинами, у віках, і гаряча від бою та спеки кров одним кривавим дощем спадала і всотувалася землею.
Крізь пошматовану димову шалінку Сірко бачив, як ще один вогняний прут хльоснув по татарській лаві: падали коні, кілька стали цапки, їх збили задні, й полетіли під ноги коням вершники. Тихо зойкнув позаду Кугукало, Сірко хапав простертою назад правицею порожнечу, а тоді оглянувся й побачив джуру, що сидів на землі. Обличчя йому було перекошене, очі, налиті кров'ю і страхом, виривалися з орбіт. У плечі Кугукала стирчала очеретина стріли. Сірко махнув рукою, щоб ішов до наметів, а сам ухопив списа під ногами. Ординці вже приступали до шанців. Одначе цю тарчу подолати їм було не просто. Коні басували в пухкій землі, сповзали разом з вершниками в рів, чавили тих, хто вже впав, й хоч вал танув, але кожна його п'ядь коштувала татарам дорого. Налога була потужна, січа стояла люта. Упав молодий пшеничновусий козак Дубограй, покотилася, зрубана при самім корені, неначе капустина, голова значного козака Семирозума, похитнувся і зарився обличчям у землю Назар Вовкогоненко. Вже не заломить сивої шапки, не поведе за собою ватаги гультяїв, не поїде на Лівобережжя, де, довідавшись про його смерть, заголосить дівчина і не одна вдова. Одтанцював на цьому світі козак. Татари стрибали з коней на вал, рубалися шаблями, їх скидали списами на голови тим, що напирали, над бойовищем стояли дзвін, брязкіт, крики, кінське іржання й ляскіт пострілів. Дим поволі розвіювався, його зносило на лиман, тепер нападники й оборонці бачили одне одного з близької відстані — й лють та страх стрибали з очей в очі, й не можна було розібрати, своя чи ворожа кров струменить по одязі. Татари знову заалалакали, намагалися збити козаків лементом, а ті кричали й собі — крик рвався із розпашілих ротів, він гасив страх і штовхав до звитяги. Передня козача лава рубалася, а задня, хоч і рідко, лучала кулями, вже біля валу крутилося немало коней без вершників і спотикалося чимало поранених татар. Сірко хотів поглянути, чому замовкли шмаговниці на могилах, та в цю мить на гребінь валу навпроти нього вилізло одразу двоє татар. Одного хтось збив кулею, але другий, високий, гнучкий, звинувся вужакою, перехилився на лівий бік, заніс криву, вже у крові шаблю. Сірко побачив його неначе в спалахові — чорну постать на тлі блідо-сірого неба. Повів правим плечем і, відхиляючись од шабельного удару ліворуч, встромив татаринові списа в живіт. Татарин випустив шаблю й посунувся з валу вниз. Вони стояли один навпроти одного, татарин був живий, очі йому горіли кривавим вогнем, перекривлений рот був ощирений, і видніли великі зуби. Смертельна ненависть спалювала ординця, він захрипів, ковтнув повітря й раптом дужим порухом посунувся по ратищу до Сірка. Він хотів уп'ястися в горло кошового, але той перехопив його руки, крутнув на себе. Татарин був ще й зараз дужий, вони хилили один одного, намагалися повалити на землю. Та враз Сірко відчув, як татарин тіпнувся, його руки ослабли, отаман вдарив ординця обома руками в ліве плече, відкинув убік. Той упав, тріснуло навпіл ратище, татарин люто, пекуче повів кривавими очима, спробував підвестися, але знову впав і затих. Очі йому підкотилися під лоба й так, білками нагору, оскліли. Сірко вихопив шаблю, стрибнув на вал. Він ставав на валу ще й через те, щоб козаки бачили: отаман живий і налягає на ворога. За ним вискочило двоє козаків з варти, тільки вони й заціліли. Навпроти Сірка басував конем молодий, безвусий татарин, намагався вистрибнути на вал, він вимахнув келепом, але Сірко легко відбив його удар, пружним рухом, вкладаючи всю силу, рубонув з потягом шаблею, затрудило в лікоть, шабля засичала, кров задиміла аж біля ефеса. Сірко хапнув ротом повітря, в очах йому жахтіло полум'я, він ледве стримався, щоб не стрибнути вниз. Знову сягнув шаблею, тільки кінчиком, без потяжки, й розсік гостроверху кучеряву шапку і голову від вуха до бороди — тільки Сірко умів так рубати, сталь ніби влипала в плоть. Обличчя татарина майнуло сірою плямою, не затрималося в пам'яті, бо очі і думка вже пильнували іншого ворога.
За отаманом на вал полізли інші козаки, тяли татар по головах. Це був мент переваги, який відчула й орда. Татари стратили запал, завертали коней, втікали в степ.
По тому запорожці підбирали поранених, відносили в намети, оддавали в руки цилуриків. Інші брали шанцевий інструмент, спускалися в рів, зачищали, підсипали вал.
Сонце за цей час піднялося вгору на лезо шаблі. Орда одступила недалеко: було видно, як майоріли на вітрі зелені й сині трикутні прапорці, як довкола білого, з позолоченим шпичаком, що зблискував на сонці, бунчука гасали верхівці, як там з'їхалися докупи п'ятеро чи шестеро — радили раду. Під'їхав ще один, і всі вклонилися, обступили його кіньми.
Тим часом перед валом крутилося з десяток татар, розжохували коней, кидали погрози — викликали на герць. Хвилювалася під кінськими копитами ковила, виблискували шаблі, ординці рвали горла, їхня лайка летіла далі, ніж кулі та стріли: «Козак — кьопек, собака», «гяур оглу» [27], — й прикладали до ший шаблі та вимахували арканами. Не вичахлі після бою, козаки юртували також. Декотрі з них і собі поривалися до шабель, зиркали на отамана й опускали очі, присоромлені його суворим поглядом. Сірко на герці не дав зведення ще перед початком бою. «Прийшли сюди не для грища, — сказав. — Жоден з нас не може важити головою, не стявши кількох басурманських голів». Тож запорожці косували в бік татарських джигітів, а самі надолужували лопатами. Робота рятувала подвійно: ставав вищий вал, і більшало в серці спокою. І козаки, і татари поглядали на супротивне військо в потаємній надії побачити там непоправимий погром і пригніченість, хоч знали гаразд — ті не здадуться, ті не одступлять. Це був тільки перший помах крил смерті, вони ж маятимуть, поки не виляжуть трупом ті або ті. Декотрі з козаків тихо молились, але жоден не нарікав на долю — прийшов сюди своєю волею, стали на цьому рубежі на захист правого діла.
До Сірка, накульгуючи на ліву ногу, підійшов Флор Минаєв.
— Ти що, в заячій норі ховався, а ноги забув утягнути? — поглузував отаман.
— Сам себе вкусив за п'яту од злості, — одбився Минаєв і додав без жарту, хоч і з ніяковістю: — Кат його візьми, чобіт муляє. Зараз перевзуюся.
Він сів на землю й стягнув чобіт.
— Перевзувайся швидше та візьмеш чоловік двадцять своїх, і станьте з лівого краю, біля лиману, — наказав отаман. — Вони туди вдарять. Азиж не бачили, що там шанці води не сягають.
Йшов по табору, розглядався, й тривога поймала серце: надто багато козаків побито та покалічено в першій сутичці. Правда, декотрі поранені верталися од наметів, прийшов і Кугукало, сором'язливо одвертав безживний, мовби сонний, вид — рана була легка, стріла проткнула тільки шкіру на плечі, сів отоді на землю з несподіваності, страху, болю. Сірко подивився в степ, побачив, що орда погустішала з лівого боку, послав Кугукала, щоб поквапив Минаєва. Донцям до лиману довелося бігти. Й ледве встигли запорожці повихоплювати з рову землекопів. Орда розгорнулася враз, зірвалася з місця, немов її погнало вітром, полетіла на шанці. Од неї відокремилася ватага, помчала на лівий край, до води. Не добігаючи до Сиваша на три кидки палиці, розгорнулася в лівий бік, пішла лавою на шанці. Проте лава одразу ж поламалася, а тоді розсипалася зовсім. Коні, що бігли біля самої води, почали провалюватися, падати, ті ж, котрі скакали од води далі, домчали вершників до валу, але їх було мало, запорожці легко постинали їх кулями.
У центрі ж знову гуркотіла ломова битва. Пряжило сокце, жаром горіли шаблі, дула мушкетів нагрілися, аж пашіли. Вже козаки густо вкрили степ біля шанців ворожим трупом, але на кожну козачу шаблю припадало по п'ятнадцять ординських, щербилися шаблі, й притомилися руки змахувати ними. Січа була нещадна. Козаки й татари похрипли, тепер тільки дзвеніла сталь, бахкали постріли, іржали коні. Осідлані, без вершників, татарські коні виривалися з січі й мчали в степ. Іржало й кілька козацьких коней, поранених стрілами. Коноводи тримали їх з усіх сил, двоє чи троє добили.
Шанці були доброю тарчею козакам. Одначе вони щодалі більше осувалися, й нарешті татарам вдалося прорватися на лівому краї досередини. Татарські бахмати перескакували рів, басували, вривалися в табір, небавом шанці в тому місці розтовкли зовсім, татари попливли у випір плавом. Там боронилося лише з десяток запорожців, та ще з правого боку на схожому на острівець серед потоків води горбку, що лишився од шанців, манячила одинока постать. То був Кайдан. У довгій, до п'ят, киреї, з насунутою на очі кобкою, закутавши другою киреєю груди й голову, молотив важкою гаківницею майже наосліп по головах, по шаблях, по крупах коней. Був обтиканий стрілами, мов їжак колючками, проте жодна не сягла глибоко тіла.
Сірко, що вже давно побачив потужну татарську налогу, кинувся до земляного городка, та запорожці, котрі стояли на ньому, вже й самі поспішали до місця скрути. Попереду швидко біг Міюський, вимахував шаблею, лице йому було перекошене, він щось кричав, але не розібрати що. Сірко забіг навперейми, помахом шаблі зупинив передніх («пропадуть, по одному порубають татари»), шикував у стрій. З ним була і вся його друга команда — тридцять січовиків, вони несли караульну і підпомічну службу при кошовому і біля наметів. Козаки стали батовою — трьома лавами, пішли, виставивши вперед списи. Штрикали коней, стріляли з пістолів. І таки потисли, погнали ординців назад. Сірко йшов у першій лаві, в одній руці тримав пістоля, в другій — шаблю. Пістоля — на крайній припадок, рубався шаблею. Вже весь умився потом, вже спітніла й рука, але черен шаблі, обвитий дротом, мовби прикипів до долоні. Крива козацька шабля захищала від ударів зверху, як щит.
— Коней, коней жигайте! — гукав він.
Одурілі од болю, крові та диму, дикі татарські коні харапудилися, гризли одне одного, кидалися наосліп, скидали вершників, татарам було важко в отакій веремії щільно спрямувати удар. Сірко йшов попереду козаків, шабля миготіла над його головою, й миготів червоний шлик шапки: і для козаків, і для татар отаман тепер здавався майже велетнем. Сірко відчував себе неначе в човні над порогами. Під ногами — безодня, а він летить, і душа його легка, й тіло легке — душа звільнилася від оболонки страху, весь він спрямований на одне — досягти мети.
Раптом Сірко відчув, як йому мовби вогнем пропекло ліву ногу. Проте не зупинився — боявся, що зупиняться козаки, а до вилому було зовсім недалеко. Вони тисли татар з усіх боків; збиті в купу, ординці вже не мали змоги рвонутися, розсипатися по табору — втікали. Утікали і всі інші вподовж шанців. Даремно ревли алайчавуші, періщили тих, що втікали, ремінням по плечах, даремно вимахував білим бунчуком солтан на вороному коні, — татари мчали в степ.
Горіла, несамовито кричала рана, здавалося, ногу рвали довгі зуби: в чобіт цебеніла кров. Коротка стріла в чорнім опіренні провисла, здавалося, її гнула до землі невидима рука. Вона пробила штани, онучу й занизалася в литку. Сірко оглянувся, чи ніхто не дивиться, швидко застромив у землю шаблю, дістав з піховців ножа на срібнім ланцюжку, розрізав чобіт. Рана була не важка, але болюча. Вістря пробило шкіру й м'яз. Ще трохи — й вийшло б навиліт. Зціпивши зуби, штовхав стрілу вперед, аж почервоніло в очах, доки чорне, закривавлене вістря не виткнулося з того боку. Тоді вийняв стрілу з рани. Кров зацебеніла дужче, він вийняв із загортка в поясі жмут павутиння, затоптав у рану. Відтак перевзувся, зняв з пояса гаман з кресалом та люлькою, пістольну кобуру — все це висіло з лівого боку, гаман засунув до кишені, кобуру викинув, важко пішов до шанців. Сумне видовисько одкрилося його очам: скрізь по валу та біля нього лежали порубані та достріляні козаки, вже нікому було носити поранених, вони повзли самі, кривавлячи ковилу і євшан, чулися стогони, прокляття, молитви, погуки на порятунок. Простягав угору руки козак із закривавленим лицем — стріла пронизала обидві щоки, але отаман не зупинився: не мав чим допомогти, та й не було коли. Треба було допильнувати, щоб осавули розставили решту козаків, та подивитися, чи скрізь зарівняли осипи на шанцях. Випори закладали кінським трупом та землею. До отамана підійшов Ніс, спокійний і розважливий, як завжди, тільки зрошене потом чоло та бліді рум'янці на вже немолодому обличчі свідчили, що також побував у бою. Він пораяв перенести на середину шанців хоч одну ручницю. з могили: мовляв, козаки на могилі одіб'ються й самі. Сірко наказав учинити так і пішов до городка, звідки його гукали козаки. Поруч Сірка просто з барильця пив воду Охрім Сич, зморщене, наче печене яблуко, обличчя січовика аж пашіло задоволенням, вода збігала по гострій бороді і текла за пазуху. Гострий, порослий поодинокими сивими щетинами борлак Сича ковкав, Сірко й собі потягнувся до барильця та й опустив руку. Йому махали руками, вигукували його ймення одразу троє запорожців, щось їх розтривожило вельми. Ледве видряпався вгору, ще не перевівши подиху, окинув зором табір. На недосвідчене око то була повна руйнація, майже погром, але отаман одразу побачив, що всі козаки пильнують свого місця, що підпомічники носять з ям у невисокім обриві над Сивашем порох та кулі, й подумав, що відходити за вал гуляйгородка рано. Крутилася ще якась думка, либонь, про ті ж ручниці, але козаки вибили її криком.
— Батьку, орда, ще орда.
Та звістка була немов раптовий випал гармати. Й скрикнула рана, відгукнулася десь у грудях, під серцем, та він задушив той крик. Подумав з тугою: щось сталося з командами, котрі пішли в Крим, адже не прийшли й досі. Він видивлявся орду, що насувала з правого боку. її вкривала густа курява, орда йшла купно, прямувала на ханський бунчук, що, звихрений вітром, майорів, як білий рушник. Попереду тріпотіли два ряди зелених прапорців, звиваючись над клубками куряви, погойдуючись то в лівий, то в правий бік. І враз Сірко зірвав з голови шапку, вдарив нею об землю біля ніг. — Литаврщику, — закричав, — бий «на коня»! То свої. Свої! Маленький, верткий, довгорукий, схожий на мавпу литаврщик, що сидів під городком, вибив довгий, голосний дріб. Він стрибав довкола литаврів і бив не вгаваючи. До нього по чорному схилу котилася червоноверха, оторочена кабаргою, отаманова шапка, він управно, паличкою, підхопив її, поміняв на голові на свою сукняну з пропаленим верхом. А на могилі протяжно, хрипко подавала гасло труба: вартовий дозорець теж розгледів умовні покиви зелених прапорців.
VI
Зачувши ще один згук сурми, Митрофан Гук глибше увіткнув голову в коліна. Він не розібрав того поклику, сприйняв його як знак до нового бою. До шпитальних наметів, за якими лежав у бур'яні, повзли й повзли поранені, але він їх не бачив і стогонів їхніх не чув, хоч сам-таки напросився на початку бою в допомогу цилурикам. Зате чув шум битви, він відчував її всім тілом, яке трусилося, немов у пропасниці. Ну нащо, нащо напросився у цей триклятий похід! Чого сподівався від нього? Бахчисарайського золота? Слави? Нехай вона буде тричі проклята. Й нехай буде проклятий гетьман, чий резидент наобіцяв йому золотії гори за правдиві і точно описані перипетії походу та домови і перемови, які вестиме кошовий отаман з донцями та ордами. Вже йому не вийти звідси, вже його тут потнуть злі й хижі ординці. Хоч би якось порятувати життя, хоч би якось віддатися в полон. Він скиглив, неначе побитий пес. І стогнали, ойкали поранені козаки, котрі повзли до наметів. А тоді Гук зарився обличчям у кермек, заткнув пальцями вуха і лежав мертвий, хоч ще й живий, на порепаній, чорній, гнилий землі.
VII
По довгій, пофарбованій хною бороді Селім-Гірея скочувалися краплі поту. Закований у сталь, хан задихався од спекоти. Сталева кольчуга в'їдалася кільцями в тіло, а позолочений, з куфічними написами шолом стискав голову каральним обручем. Він зняв шолома, сухий вітер лизнув солоні краплі поту на лискучому тім'ї, затріпотів зжужманою мичкою чуприни. Ханові здалося, що його приємно залоскотали. Але йому не вдалося довго втішатися перепочинком. Відав: треба не дати козакам очуняти, треба наступати на них раз по раз. Сам хан валу не приступав, але перед кожним наскоком об'їжджав орду, вигукував до аскерів збадьорливі слова. То велике щастя воїнові — знати, що разом з ним у бою великий хан великої орди й престолу. Немало їх випило сьогодні чашу смерті, їхні душі вже розповідають у раю братам про нову битву з невірними, але хан знає, що паском перемоги підв'язуватися рано. Та й хто відає, кого погинуло більше — гяурів чи правовірних. Не він їхню землю, а вони його попрали копитами своїх коней. Сховавшись у Чуфут Кале, хан одразу ж розіслав гінців по горах і долах, три сол-тани роз'їхались у три кінці й привели йому п'ятдесят тисяч війська. Ось вони, його хоробрі карачеї, вже потомлені в січі, стемнілі од поту, але сповнені відваги, й ненависті, й готовності битися за віру до кінця. А кому її забракло, тому чауші ввіллють ремінними кур-бачами, закупленими в Стамбулі.
Хак подивився на козачий табір, і гнів заклекотів йому вовчим клекотом у грудях. Мало що козаки побили його взимі біля Січі, вони осмілилися прийти в землю його батьків і навіть вдертися в серце ханства. Але тепер він не випустить їх. Дурні гяури самі принесли голови, аби правовірні повідрубували їх і понадівали на кілля загорож бахчисарайських вулиць. То буде чудесне видовисько. Про те розповідатимуть у Стамбулі, й Едірне, й по інших країнах. А семиголового дракона, Сірка, він наказав захопити живим. Урус-шайтан осмілився махати шаблею в землі правовірних — йому рубатимуть правицю по кусниках, він пив воду з колодязів правовірних — йому заллють горлянку розпеченим залізом, він дивився на Карадаг, йому повивертають очі буравами. Тих мук, котрі приготував Селім-Гірей, ще не зазнав жоден гяур.
Хан надів на голову шолом, вставив ноги в стремена. Бунчуковий з бунчуком уже рушив до війська, коли до Селім-Гірея підскакав маленький, пикатий, ніби він тримав щось за щоками, бей племені седжют на височенному бахматі, на скаку стрибнув з коня; не випускаючи повода, припав до ханського стремена й швидко сказав:
— Нехай твоє серце, великий хане, наповниться радістю. Нам на поміч йде військо правовірних. То, мабуть, паша Седі-ага з ордою.
— Хай прославиться на віки переможне ханове ім'я! — молодо закричав перекопський мурза на радощах за військо, яке йшло в поміч, і за те, що тепер вони пустять його поперед себе, йому менше доведеться важити власною головою.
— Хай застогнуть земля і небо! — вигукнув калга-солтан. — Смерть гяурам! — І витер рукавом солоні краплі зі стемнілого од утоми, хижого обличчя.
Хан торкнув правим коліном коня, той слухняно, широкою, розмашистою риссю пішов ліворуч, огинаючи тісне стовписько війська. Добігши до лівого краю, зупинився, ледве вершник ворухнув поводами. Селім-Гірей дивився в степ. Там справді вставала курява. Хан підняв угору руку з двома розчепіреними вбоки пальцями. Двоє сейменів з почту виїхали з-за його спини.
— Скажіть азі, — мовив, — нехай стане на лівому крилі. Сеймени попустили поводи, помчали назустріч війську.
— Сонце світу мого, великий хане, — наблизився до ханського стремена, засвітив білками вузьких очей бей племені аркан, — аллах провіщає перемогу.
Бей підніс угору довгого пальця з брудним, приламаним нігтем, і хан підвів голову. Високо в небі ширяли два орли. Вони плавали великими колами, потроху даленіючи в бік Сиваша. Їх уже бачило все військо, переможний гук котився над ордою. По обличчю бея розпливалася солодка усмішка, й без того широкий, із запеченою в кутиках слиною, його рот розтягнувся до самих вух — бей перший вказав на вісників перемоги і сподівався на винагороду. Та в цю мчть хан перевів погляд у степ і побачив, що послані ним сеймени мчать назад. Але ж, подумав, вони ще не встигли доїхати до війська Седі-аги. І враз гостра чорна думка прошила йому мозок. Напруженим зором, несамохіть натягнувши поводи, від чого кінь затанцював передніми ногами, але з місця не зійшов, вдивлявся в підняті над головами значки та постаті вершників. Значки були їхні, ординські. А вершники... Досвідченим оком степового воїна хан розпізнав, що то не ординці. Татари, в котрих стремена підтягнуті високо, мають чіпку, що її називають вовчою, верхову поставу, а ці сидять у сідлах прямо.
— Це козаки! — гукнув нуреддин-солтан, що напружено, до гарячої сльози вдивлявся в степ. Ханові на мить мов розкололося щось у голові. Одначе опанував себе, викинув убік праву руку.
— Війську — списами сюди!
Заграли сурми. Срібний тривожний згук ударив по конях і людях, орда загаласувала, розгортаючись до бою. Хан квапив, махав нагайкою, сурми вже подавали інший поклик — рушати: треба було розігнати орду для зустрічного удару. В них за спинами тремтів інший згук — гугнявий, протяжний — козацьких труб, проте ординці його вже не чули.
Татарські коні брали з копита. Лава була туга, ліве крило обганяло праве сонце світило вершникам в очі, сліпило їх. Свист, стукіт копит, шаблі ріжуть повітря, воно, сухе, рве груди, там хрипить, руків'я шаблі береться потом, поза спиною йде холодок, в горлі скипається злість, а в серці запалала тривога. Хан ке ховався в гущу лави, мчав попереду. Просто на нього летів вершник на білому коні, і в нього, і в коня були ощирені роти, обличчя вершника витяглося, з рота вилітав нечутний крик. Дві лави вдарили одна в одну, неначе дві хвилі, й закрутилися шалені кручії, завируізал:і потоки, заструменіли увсібіч потічки. Лава ханського воїнства була потужніша, вона почала тиснути козачу кінну лаву, ось-ось мала перекинути її, та в цю мить на татар налетіла ззаду третя лава, й бій знову завирував на місці.
Гвалтований
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61