Раїса Іванченко. Київська Русь: початки української державності
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8

УРОКИ ІСТОРІЇ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

Підведемо деякі основні висновки зі сказаного вище.
Київська Русь як стабільне політичне утворення
починає своє історичне буття з середини VII ст., коли
встановлюється перша правляча династія Києвичів. Це свідчило,
що в східнослов'янському суспільстві уже міцно встановилися
ті суспільні процеси, які формували феодальну державу з
усіма притаманними їй особливостями. Вихід на міжнародну
арену у зв'язку з договорами з Візантією, прийняття христи-
янства Аскольдом — період найвищого піднесення Київської
держави за Києвичів.
Династичний переворот 882 р. призвів не до утворення
Київської Руси, а до переміни правлячої династії. Язичницька
реакція проти християнства була тимчасовою. Представники
нової династії Рюриковичів змушені були йти тим же шляхом,
що і весь цивілізований світ. Хрещення Руси Володимиром в
988 р. це підтвердило. Київська держава досягла значних
успіхів у своєму розвитку протягом Х - XII ст.
Київська Русь залишила блискучу спадщину на терені
Східної Європи, її величезна політична і культурно-духовна
традиція визначила на багато століть напрямок історичного
розвитку кількох держав східноєвропейських народів.
Київська Русь являла собою відносно цілісну політично-
федеральну єдність недовго. Створивши сприятливі умови для
зростання соціально-економічних та етно-культурних регіонів,
вона розпалась на окремі князівства-держави.
З певністю можна сказати, що Київська Русь витворила за
часи свого існування могутню силу, яка тримала в єдності
східнослов'янський світ і в часи дроблення його на князівства-
держави, і в часи найбільших лихоліть: це духовна культура.
Вона сформувалась поляно-руським народом на основі
прийнятої християнської ідеології і високих філософських
надбань найосвіченішої в християнському світі країни —
Візантії. В той же час існуюча язичницька культура слов'янства
не зникла в ній, а була стимульована до розвитку християн-
ством, органічно вливалась у свідомість і побут слов'ян,
витворювала своєрідний світогляд русича, який відбився в
усіх формах духовної культури і утвердив його самобутність
серед інших народів. Оскільки ця культура русів-полян була
генетичне близькою до культури інших слов'ян, вона й була
згодом ними легко перейнята і стала основою для розвитку
власної етнічної культури.
На терені величезних володінь Київської Руси виникло
кілька близьких за соціально-політичном, але й відмінних за
етно-соціальними параметрами держав. Одні з них утверджу-
ють в політичному бутті народоправні структури — віче
(Новгород, Псков, частково Полоцьк), другі — витворюють
структуру монархічного правління (Ростове-Суздальське і
Галицьке-Волинське князівства), треті — намагаються знайти
рівновагу між князівською владою і боярським вічем,
витворюється, так би мовити, тип парламентської монархії
(Київ). Досвід показав, що найбільшого успіху добились ті
правителі, які зуміли подолати відцентрові сили, спертись на
міста і встановити самовладдя верховного правителя, тобто, де
перемогла монархічна тенденція в політичному житті. До них
належить і досвід новгородського самодержавного боярського
віча. Варто додати, що у більшості великих князівств-держав
збереглись і вдосконалювались давні політичні структури
федеративного влаштування внутрішніх територій із самов-
рядуванням міст та окремих волостей. Ці традиції брали
початки з давніших часів історії Київської Руси. Вони, проте,
дістали в період роздроблення різний імпульс для свого
дальшого розвитку в різних князівствах. Таким князівствам,
як Володимиро-Суздальська держава, вони не були притаман-
ними, що пізніше відбилось на політичному житті цієї держави,
яка ніколи в своїй історії через те не набула навіть ефемерного
демократичного досвіду.
Основну спадщину київської країни Руси разом з її земля-
ми, проблемами, напрямками зовнішньої політики тощо
перейняла Галицько-Волинська Русь, на території якої опини-
лось і все корінне поляно-руське населення, яке витворило
свою державу і було її носієм. Це була держава, яка вже в XII
ст. дістає в письмових джерелах свою нову неофіційну назву
— Україна, де відбувався процес формування української
народности. На її північно-східних околицях формується
Ростово-Суздальська, згодом Володимиро-Суздальська дер-
жава, яка стала місцем утворення великоруської народности,
так само як Полоцько-Пинський край стає батьківщиною
формування білоруської народности.
Від середини XII ст. історична доля усіх державних
утворень на терені колишньої київської імперії Рюриковичів
у зв'язку з монголо-татарською навалою рішуче відособлюється.
Настає нова доба в історичному розвитку східнослов'янських
держав і їх народів. Доба, переповнена боротьбою із агресив-
ними сусідами на Заході і з не менш агресивними і підступними
державними утвореннями на Сході.
Монголо-татарська навала перервала природний процес
державотворень у східнослов'янських народів, зокрема, в
південно-західному і північно-східному регіонах. Геополітичний
фактор виступає тут надзвичайно виразно: положення Києво-
руської держави на межі між європейською цивілізацією та
кочовим східно-азіатським материком стало основною причи-
ною занепаду і спустошень земель цієї держави від половецьких,
а далі — монголо-татарських ординських навал. Крім цієї
об'єктивно-історичної причини занепаду Київської Руси була
ще й інша — внутрішня: це політика безмежного розширення
державної території, політика, що привносила у свідомість
володарів міфічну велич, а насправді послаблювала державне
ядро через відтік людських, матеріальних та інтелектуальних
сил в окраїнні регіони. Це знищувало внутрішню міць, гальму-
вало консолідацію народу в політично-державну єдність,
виробляло експансіоністську ідеологію. Від часів Святослава
династія Рюриковичів, особливо її московська гілка, зробила
цю ідеологію найважливішим фактором державницької ве-
личі. Але історично це призводило до великих територіальних
надбань і надзвичайно слабкого внутрішньодержавного здоров'я
таких утворень. В цьому корінилась, на мою думку, одна із
важливих причин слабкості і занепаду Київської Руси. В
цьому причина відсталости у розвитку цивілізації у пізнішій
Московській державі і Російській імперії.
На жаль, цей досвід історії й понині не став застереженням
для новітніх державців нашої доби, для вироблення сучасного
політичного освідомлення широких верств населення, зокре-
ма, інтелігенції, на яку в нинішніх умовах волею історії
покладено роль рушійної сили історичного поступу.