Раїса Іванченко. Київська Русь: початки української державності
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8
ІСТОРІЯ І НАШ ЧАС.
Не так давно на сторінках радянської періодичної преси
прошумів шквал полемічних дискусій з приводу виступу
відомого російського письменника, колишнього дисидента,
О. Солженіцина з його програмою суспільної перебудови Росії.
Виступ цей став своєрідним уособленням сучасних історичних
підходів, які панують в теоріях і концепціях провідних
російських політичних та культурних діячів щодо питання про
становище інших народів, так чи інакше пов'язаних історич-
ними долями з російським народом.
В нашому поліфонічному суспільстві цей виступ був
зустрінутий неоднозначно, оскільки автор, використовуючи
історичне минуле, зокрема, й період давньої історії Київської
Руси, намагався обгрунтувати нероздільність трьох східно-
слов'янських народів і в майбутньому, як це робилося ще в
абсолютистській самодержавно-кріпосницькій Російській
імперії. У такий спосіб він намагався знову витягти на повер-
хню суспільної свідомости ідею про економічну, політичну та
культурну недолугість народів українського та білоруського і
неспроможність їхнього самостійного історичного існування
без росіян та їхньої держави.
Цей виступ письменника з його апологетикою монархізму і
централізму став своєрідним синтезом багатовікової ідеологічної
боротьби панівної російської ідеології з іншими східно-
слов'янськими народами, які вже не одне століття намагаються
відстояти своє історичне право на самобутність і які впродовж
цього часу виробили, вибороли національно-визвольну
свідомість та суспільно-політичні ідеали свого відродження.
Тому то цей виступ російського письменника став ударом у
спину народів, які й яипі у кривавих і мирних зусиллях
виборюють можливість на реалізації своїх громадянських і
людських прав на історичне буття.
Солженіцин далеко не поодинокий. 1990-го року вийшла в
«Молодой гвардии» у Москві книжечка С. Волкова «На углях
великого пожара». Там є таке: «Окажется, что для русского
(тобто російського — авт.) народа вообще нет места на земле.
Приднепровье какие-нибудь националисты захотят, конечно,
оставить за собой». Звичайно ж, тут під терміном «национа-
листы» маються на увазі українці, бо у Придніпров'ї споконвіку
живуть українці. Подніпров'я — колиска козацької слави
України і центр формування української народности. Чому
воно належить «русским» і чому древній місцевий народ —
українці — повинні його віддавати «русским»? А тому, що для
таких російських публіцистів, вихованих на старих імперсь-
ких традиціях, — всюди російська земля, де тільки ступала
нога російської людини. Як у хана Батия — вся земля, де тільки
вдарить копитом монгольський кінь, має належати його орді.
Адже недаремно додаток до «Литературной России» друкує
політичний трактат князя-емігранта А. Волконського «О трех
ветвях русского древа и сепаратизме» — цей імперсько-
шовіністичний витвір князя-монархіста з визначенням від
редакції, що князь оповідає читачеві «историческую правду»,
яку він почерпує «из трудов классиков» — тобто, російських
офіціозних істориків.
Отож, цей учений князь намагається переконати свого
читача, що селяни — переселенці з території Польської
держави в XIV—XV ст. на територію Подніпров'я — «чисто
русского происхождения». Не дивно, що Солженіцин чи Вол-
ков та подібні автори без тіні сумніву зараховують і нині до
Росії Україну та Білорусію, відмовляючи їм у праві на їхню
самобутність. Не дивно, що історія Київської держави —
Київської Руси — відноситься ними до історії Росії, і вони
називають її так: «Киевская Россия...».
Щоб завершити цей огляд сучасних трактувань історії
Київської Руси, згадаємо ще одну новітню публікацію
російського автора, але на цей раз за кордоном. Це стаття
Емілії Ільїної «Читаючи Велесову книгу». Торкаючись пробле-
ми вивчення історії Руси, авторка слушно стверджує думку,
яка проголошується і такими вченими, як Б. Рибаков. А саме:
сучасні історики часто забувають, що «слова «Русь», «русь-
кий» у часи Київської Руси стосувалися території навколо
Києва, а тому історія Київської території та сусідніх з нею
територій — історія України, а не Росії... Від часів створення
світу, пише Ільїна, «на берегах Дніпра» український народ
«родився, хрестився і відзначався блискучою культурою,
нікуди не переселявся, і ще не виявлено досі історичною
наукою, щоб українці в якомусь столітті і звідкись прийшли й
окупували Київ, як турки Константинополь». Далі авторка
пише: «Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали
Україну, і ось уже четверте століття цупко тримаємось за неї,
випомповуючи з неї всі національні цінності українського
народу. Розграбували українську історію, витоптали, перетво-
рили її в пустелю. Та одночасно спустошили й свою власну
історію». Але цей чесний голос поки що не є провідним в оцінці
історичного минулого наших народів.
Тому актуальність неупередженого й об'єктивного вивчення
історії народів Росії, історії росіян, українців та білорусів, нині
набуває не лише наукового, а й загальнокультурного та
політичного значення. Зокрема, вимагає роз'яснення питання
про назву творців східнослов'янської держави на Подніпров'ї
полян-русів.
Тож історія східнослов'янських народів, історія творення
ними державности, на яку посилаються носії різних
ідеологічних поглядів, знову стає в епіцентрі. А це знову
призводить до різночитання її.
Немає сумніву, що перша східнослов'янська держава
Київська Русь, яка виникла на Подніпров'ї, з центром у Києві,
суттєво вплинула на державно-політичні процеси у
східнослов'янському регіоні. Цей вплив можна було б порівняти
із впливом Римської держави на її європейські провінції, про
що слушно говорив ще на початку нашого століття М. Гру-
шевський. Як пізніші європейські держави, так і пізніші
держави східноєвропейські у часи свого формування й утвер-
дження певною мірою застосовували ті суспільно-політичні
форми державного життя, права, культури, які були вироблені
Київською державою.
Київська держава виникла як цілком самобутнє державне
утворення південно-східних слов'ян Подніпров'я, цілком
самостійно витворила свої власні форми існування на
засадах праслов'янських родових звичаїв, а також увібрала
в себе звичаї і традиції сусідів, з якими вона спілкувалась
мирно чи войовничо. В цій державі зберігалась розмаїтість
племен і народів, які утверджувались під владою спільних
правителів, але які зуміли зберегти свою етнічну
відмінність, що позначилось на формуванні сталої національної
самобутности східнослов'янських народів.
Основою творення Київської держави стало населення
подніпровських полян, що засвідчують наші вітчизняні літописи,
зокрема, «Повість минулих літ». І саме ці поляни, перейнявши
на себе ще одну назву — руси, були давніми пращурами
народу, який споконвіку жив на цій же території, нікуди не
зникав і нізвідки не приходив упродовж усієї відомої історії
східноєвропейського регіону. Саме цей народ уже в XI—XII ст.
став називатись українським, через те прямий генетичний
зв'язок з першим державним утворенням на Подніпров'ї має
саме український народ.
Цю точку зору обґрунтовували ще дореволюційні українські
історики, зокрема, В. Антонович та М. Костомаров. Так,
Костомаров у відомих працях «Дві руські народності», «Думки
про федеративні засади Давньої Руси», «Риси народної
південноруської історії» та ін. проводить думку про те, що
племінна єдність являє собою і певну спільність, отже,
національність. Оскільки перші згадки щодо різних племен
східних слов'ян з'являються в VI ст., то й етнічні спільності, з
яких розвивається національна відмінність, уже існували. На
жаль, Костомаров та його прихильники обмежилися
дослідженням лише т. зв. «народного духу», характеру, міри
релігійности, а не своєрідних соціальних та політичних форм
буття певних етнічних спільнот східних слов'ян.
Виразніше поставився до етнічної спадщини Київської Руси
видатний історик України М. Грушевський. Він однозначно
стверджував, що Київська Русь, — «Київська держава, право,
культура була утвором одної народности — українсько-руської,
Володимиро-Московська — другої, великоруської». Цю думку
він проводив і в своїх численних дослідженнях, зокрема, в
багатотомній «Історії України-Руси». На нашу думку, ця теза не
позбавлена слушности, хоч все ж не може бути категоричною.
Варто пригадати хоча б деякі правові аспекти найдревнішої
редакції «Руської правди» 1015 року, в якій відбиті в основному
проблеми суспільного життя Новгорода і яка пізніше увійшла в
комплекс законів Київської Руси — «Руської Правди».
Але М. Грушевський має слушність у тому, що наголошував
на прямому генетичному зв'язку спадщини Київської Руси і
народу українського.
Ця проста істина й донині вимагає ствердження, оскільки
ще з часів дореволюційних панує в історіографії ідея, що саме
Російська держава і російський народ є прямим продовжен-
ням Київської держави. Ще 1903 року М. Грушевський писав:
«Етнографічна й історична близькість народности української
до великоруської не повинна служити причиною до їх
перемішувань, — вони жили своїм життям поза своїми істо-
ричними стичностями і стрічами». Історик слушно зауважував,
що московські книжники, вистежуючи генеалогію династії
московських князів, заснували в історіографії схему розвитку
російської держави, в основу якої поклали історію Київської
Руси. Ця схема була сприйнята й російською історичною
наукою пізнішого часу. «Се можна було московським книжни-
кам, — пише М. Грушевський, -- для них досить було
генеалогічного преємства, але сучасна наука шукає генетичної
зв'язі і не має права зв'язувати «київський період» з «володи-
мирським періодом», як їх невідповідне називають, як стадії
того самого політичного й культурного процесу».
Тим часом це застереження вченого залишилось поза ува-
гою істориків. Приєднавши історію Київської держави до
історії Росії, історики залишили без початку історію
українського та білоруського народів, починаючи її з XIV-
ХУст. Наприклад, В. Ключевський починає історію Росії з
часу, коли східна гілка слов'ян, як він каже, спускається зі
схилів Карпат на рівнину, тобто, туди, де жили одвіку поляни-
анти. Щоправда, в іншому місці він проводить слушну, на наш
погляд, думку, що великоросійське плем'я — власне росіяни —
утворилось внаслідок слов'янської колонізації величезних мас
угро-фінського населення, С. Соловйов так само вважає
історію Київської Руси початковою історією Росії. Проте, він
твердить, що Київська Русь була «нездатною стати
державним зерном для Росії, власне для чого сама природа
приготувала Московську область».
Тож не дивно, що О. Солженіцин пише, що «слово
«російський» (в оригіналі — «русский». — Авт.) віками охоп-
лювало малоросів, великоросів і білорусів». Руссю, говорить
він, здавна називали Росію...
У російській історіографії ХІХ-ХХ ст. постійно провадилась
дискусія про спадщину Київської Руси. Російські історики
вважали її початковою історією Росії, українські, починаючи
від М. Костомарова, намагались показати, що Київська Русь —
територія формування української народности.
У післяреволюційний час, як слушно висловлюються су-
часні історики, дослідники користувалися тим науковим
вантажем, який був набутий дожовтневою історіографією.
Практично стара ідея початку Російської держави від Київської
Руси перейшла і в праці радянських істориків. Щоправда, з
роками була знайдена своєрідна формула для цієї теорії —
витворена теорія спільности кореня російської, української та
білоруської народности, витворення т. зв. давньоруської наро-
дности. Цю теорію прийняли й українські радянські історики.
Київська Русь вважалась якимось цілісним етнічно-
територіальним утворенням, де сформувалась спеціальна
етнічна категорія — давньоруська народність, що «відзначалась
єдністю мови», мала «єдину територію, єдиний уклад життя,
єдину високорозвинену культуру», мала «економічну єдність
різних територій Руси» і т. д. Через те і в програмах курсу з
історії України для університетів, наприклад, Київській дер-
жаві приділялась побіжна увага. Історія українського народу
починалася з XIV ст.