Раїса Іванченко. Київська Русь: початки української державності
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8

ДЕРЖАВА КИЯ І КИЄВИЧІВ

Початок Київської Руси як держави пов'язаний із
постаттю князя Кия. В сучасній літературі визнано, що
зв'язки Кия з візантійським імператором припадають на
кінець VII — першу половину VIII ст., в часи активного руху
слов'ян на Балкани, в епоху Юстиніана. Перші відомості про
східних слов'ян-антів подав Прокопій Кесарійський, який
описав життя слов'ян і їхні численні походи на Візантійську
імперію (VI ст. н. е.). Ймовірніше союзні дружні відносини між
Візантією і слов'янами належать до періоду аварської навали,
коли візантійці мусили відбиватись від неї (2-га пол. VI — поч.
VII ст.). Саме на цей час припадають згадки про князя Кия,
який був відомий візантійським хроністам під іменем Кувер. М.
Брайчевський відтворює біографію Кия на основі візантійських
та ін. джерел. Це був князь племені хорватів з Прикарпаття,
яке під тиском аварів відсунулось до Сірмія (сучасна область
Хорватії Срем). Близько 634 р. Кий повстав проти аварів,
шукав підтримки у візантійського імператора Іраклія, дістав
цю підтримку від нього, а заодно і пожалування в Подунав'ї.
Ось тоді й збудував там свій Києвець, відомий нам з літопису.
3. часом Кий вступає в конфлікт з візантійським імператором
з приводу Солуні і покидає Дунай. Ймовірно, саме тоді він
з'являється на Подніпров'ї і засновує Київ. Після Кия у
полянській землі князювали його нащадки — Києвичі. Одно-
часно існували інші східнослов'янські князівства — Древлянське
(де князювала династія Ніскиничів), Дреговицьке, Полоцьке,
Словенське, Чернігівське, Переяславське.
Відомий польський хроніст Ян Длугош (помер 1480 р.), який,
певно, користувався старовинними руськими літописами,
повідомляє, що «після смерті Кия, Щека і Хорива, успадкову-
ючи по прямій лінії, їхні сини і племінники багато літ панували
у русичів, поки спадщина перейшла до двох рідних братів —
Аскольда і Дира». Східні джерела повідомляли про
східнослов'янську подніпровську державу IX ст. таке: «пер-
ший із слов'янських царів є цар Дир; він має обширні городи
і багато населених країн. Мусульманські купці прибувають у
столицю його держави з різними товарами», — повідомляє
Масуді, автор Х ст. Ще один хроніст Ібн-Русте (IX ст.)
розповідає, що цар русів інколи засилає злочинців для пока-
рання до «правителів віддалених областей», — тобто, держава
Київська була достатньо обширною, мала свій адміністративний
поділ на певні області, на чолі яких стояли правителі. Ми не
знаємо про те, чи це були представники місцевої родової знаті,
чи прислані з Києва правителі. Масуді також говорить про
численні походи русів, які воюють «з довколишніми народами
і перемагають їх».
В іноземних хроніках збереглись відомості і про походи на
узбережжя Кримського півострова — до Сугдеї — слов'янського
князя Бравлина, а також про походи київського володаря
Аскольда на Візантію. Часи князювзння Аскольда (інше
написання — Осколд) — блискуча сторінка в історії Давньо-
руської Київської держави.
У цей період молода феодальна держава вийшла на
міжнародну арену, здобула міжнародне визнання і утвердила
себе в історії європейської цивілізації. Головною
зовнішньополітичною акцією Аскольда були візантійські
походи. Сучасні дослідники нараховують їх чотири. Найбільшого
значення набув похід на Константинополь 860 р. Русичі 18
червня раптово напали на столицю Візантії і тримали її в
облозі сім днів. «Місто ледве... не було підняте на списа,—
говорив у своїй проповіді тодішній константинопольський
патріарх Фотій. — Що за удар і гнів такий тяжкий і вражаю-
чий? Звідки найшла на нас ця північна і жахлива гроза? Які
густі хмари пристрастей і яких доль могутні зіткнення запа-
лили проти нас цю нестерпну блискавку?». Далі Фотій дає таку
характеристику цьому ворогові: «Народ вийшов з країни
північної, прямуючи ніби на другий Єрусалим, і племена
піднялись від країв землі, тримаючи лук і списа: вони жорстокі
і немилосердні, голос їхній шумить, як море...». Дізнавшись про
облогу столиці, повернувся з походу імператор Михаїл III.
Разом із патріархом Фотієм він усю ніч молився у церкві на
Влахерні, просячи заступництва у Богородиці, а по всій
столиці відбувалися «лиття і оплакування». Руси захопили й
пограбували, як повідомляє Нікіта Пафлагонський, всі посе-
лення й монастирі довкола Константинополя і на сусідніх
островах. Для правлячої верхівки було небезпечне і те, що
руси захопили острів Теренвінф, на якому перебував
відправлений насильно у заслання попередник патріарха
Фотія — патріарх Ігнатій. Переляк був настільки великий, що
із церкви на Влахерні вийняли із золотої раки ризу Богоматері
й перенесли до св. Софії. Ця риза була однією із найбільших
святинь православної церкви. З русами розпочались перегово-
ри. Внаслідок цього був укладений мирний договір, який вивів
із «небуття» нову державу у Європі. «Народ неіменитий, --
говорив опісля у своїй проповіді Фотій, — народ ніщо, народ
на рівні рабів, невідомий, але лкий дістав ім'я після походу на
нас, незначний, принижений і бідний, але який досяг блискучої
висоти, незчисленного багатства, — о, яке бідування, послане
нам від Бога...»
У 863 р. Аскольд робить новий похід на Принцові острови у
Мармуровому морі. В 866 p., — ще один, який завершився
невдало — буря розметала у морі кораблі русичів. «І бисть в
Києві плач велій». У 874 p. після чергового походу русичів на
Візантію імператор Василій Македонянин уклав договір, од-
ним із реальних наслідків якого було хрещення правлячої
верхівки і, певно, частини дружинників у Києві. Це мало
великий вплив на подальший розвиток внутрішнього життя
слов'янського суспільства на Подніпров'ї. Християнська об-
щина Києва сприяла поширенню християнства серед ширших
верств населення, що викликало невдоволення служителів
культу старих слов'янських богів. Язичництво, певна річ, не
бажало мирно поступатись своєю першістю. Воно шукало
зовнішніх сил для свого зміцнення, і такі сили швидко об'явились
у довколишньому язичницькому світі, зокрема, у Славії, в
столиці її — Новгороді на р. Волхові.
Близько 870 р. у Новгороді утверджується правління закли-
каного сюди князя Рюрика. Одні історики вважали, що він
норманського, тобто, норвезького або шведського походження;
другі виводили його з Данії; ще інші приписують йому
слов'яно-балтійське походження, зважаючи на тісні економічні,
торгівельні та політичні стосунки між племенами Балтійського
помор'я і Славії. Рюрик дуже швидко виявив автократичні
намагання, що викликало невдоволення місцевого населення,
яке із зброєю в руках повстало на чолі із Вадимом Хоробрим.
Никонівський літопис датує цю подію 872 р. Цікаво, що через
кілька років знову зустрічаються записи, які свідчать про
бурхливі події у Новгороді: під 875 р. записано в тому ж
Никонівському літописі: «Того ж лета избежаша от Рюрика из
Новгорода в Киев много новгородцких мужей».
879 р. Рюрик помер у Новгороді, залишивши малолітнього
сина Ігоря на руках його вихователя Олега. Через три роки
Олег організовує похід на кривичів, далі захоплює Київ,
вбиває київського князя Аскольда. Причому, вбиває не у
відкритому бою, а підступом, заманивши його на розмову від
імені ватаги купців.
На цю обставину звернув увагу ще історик XVII ст. В.
Татіщев. Він вважав, що Аскольд став жертвою змови київських
прибічників язичництва: «Убивство Аскольдове найбільш
вірогідне, що хрещення тому причиною було; можливо, кияни,
не бажаючи хрещення прийняти, Олега призвали, а Олегу
заздрість володарювання приєдналась...».
Безумовно, переворот 882 р. — убивство останнього Києвича
і возшестя на київський стіл Олега — подія значна в
східнослов'янському регіоні. Династія Києвичів завершила
своє існування, у Києві встановлюється інша правляча
династія — Рюриковичів.