Раїса Іванченко. Київська Русь: початки української державності
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8

ЗМІНА ДИНАСТІЙ. РЮРИКОВИЧІ.

Олег узурпував владу, як з усього випливає, з допомогою
внутрішньої опозиції. Оцінюючи цей факт, потрібно
наголосити, що він не е актом зовнішнього завоювання чи
загарбання, а звичайним державним переворотом, який
здійснили консервативні сили Києва. Олег став речником їхніх
інтересів, вони намагались використати його честолюбство
для своєї користі. Б. Рибаков називає Олега «безвісним конун-
гом, що по-розбійницькому оволодів Києвом і помер невідомо
де». Інші дослідники, зокрема, М. Брайчевський, слушно
вважають Олега людиною непересічною. Прийшовши до влади
в Києві з допомогою язичницької опозиції, він був змушений
проводити політику, яку вона йому диктувала. І, передусім,
антихристиянську політику.
Насамперед Олегові треба було повернути Києву ті племена,
які відпали у зв'язку із династичним переворотом. Олег робить
походи на древлян (883) і на уличів (885). Очевидно, йому
вдалося їх підпорядкувати. Крім того, йому відразу було
необхідно боротись і з тими проаскольдовими силами, що
тримались християнства і виступали проти язичницької опо-
зиції. Про цю боротьбу свідчить літописець, який у «Повісті
минулих літ» пише: Олега, мовляв, прозвали Віщим «люди
погани и невиголоси», тобто язичники прозвали Олега Віщим.
Знаменита легенда про смерть Олега від свого коня також є до-
казом, що для християн цей приходень був людиною ворожою.
У слов'янській міфології і звичаях взагалі кінь завжди був
символом добра, багатства і вірності, охоронцем сиріт,
помічником людини. Череп коня завжди клали під кут хати,
коли починали її будувати, як оберег сімейного вогнища. Тож
смерть Олега від свого вірного друга-коня свідчить, що в
свідомості киян Олег був лихою людиною і не заслужив навіть
доброї смерти. Невідома і могила Олегова, хоча у слов'ян
могили — це святі місця. Одні говорять, що його могила на
Щекавиці, Другі, що Олег похований десь на Ладозі, ще інші
повідомляють, що він помандрував десь за море і там помер.
Навколо діянь Олега взагалі багато нерозгаданого.
«Повість...», наприклад, часто приписує йому міфічні діяння
або діяння Аскольда. Так, Б. Рибаков ставить під сумнів
і визволення Олегом від хозар сіверян та радимичів. Викликає
роздуми і похід Олега 907 р. на Візантію та договір із нею
911р. Брайчевський вважає, що опис цього походу відноситься
до часів Аскольда, як і договір, зафіксований у «Повісті
минулих літ».
Олег помер 912 чи 913 року. До влади прийшов князь Ігор,
якому вже було 39 років. Олег за життя узурпував і в нього
владу, хоча за законом мав віддати йому кермо при досягненні
ним повноліття. Ми знаємо із «Повісті...», що Ігор «хожаше по
Олзі і слушаше його». З приходом на князювання Ігоря у Києві
утверджується династія Рюриковичів.
В літературі оцінка діяльности Ігоря досить неоднозначна.
Одна частина істориків вважає його людиною нікчемною, інша
— активним державцем. Уважно розглянувши всі відомості, є
підстави приєднатися до другої думки. В 913-914 pp. він веде
війни з древлянами, які, напевне, не хотіли визнавати звер-
хности Києва. В 915 і 920 p.p. він виступає проти печенізьких
орд, які ще в часи Аскольда завдавали ударів слов'янам на
Подніпров'ї. Відомо, що Ігор воював також і з уличами. Ігор
продовжує політику Олега, за якого руські дружини почали
проникати на Кавказ. Ще в 909-910 pp., а також у 912-913 pp.
руські дружини наступають на Абесгун і Сарі. У 945 p. руські
війська захоплюють м. Бердаа. Древні джерела називають це
багате місто «Багдадом Кавказьким». Спочатку руси
заявили, як повідомляють джерела, що жадають лише
влади, але згодом пограбували місто, забрали золото, срібло,
килими, а взамін вручили місту «шматок глини з печаткою»
як гарантію проти поборів з боку інших прихідців. Але
згодом руси піддали місто мечу. Безперервні війни з
місцевим населенням змусили їх покинути край. Цей похід
закінчився невдачею. В 941 p. Ігор пішов на Візантію. В 944 p.
— новий похід. До вирішальної битви не дійшло — візантійці
запропонували русичам «викуп», тобто, вирішили сплачувати
данину, визначену попередніми договорами ще за часів
Аскольда. Цього ж року був укладений новий договір Руси
і, Візантії. Він був менш вигідний від попередніх угод: Русь
втрачала володіння на Чорноморському узбережжі і в
гирлі Дніпра, руські купці мали платити мито в торгівлі
з Візантією, Русь зобов'язувалась надавати Візантії
військову допомогу. Договір 944 p. має ще один важливий
бік для нас — він подає картину суспільного життя Руси
Ігоревої доби, його дуалістичний, двовірний характер.
Утверджуючи угоду в Києві, її схвалили і поганини-руси,
і руси-християни. Причому поганини присягались перед
Перуном — біля його підніжжя вони «покладоша оружье
свое и щити и золото...», а християни-руси присягу-роту
складали «в церкви св. Ильи яже есть над Ручаєм конец
Пасичне беседы; се бо бе сборная церкви». З договору,
зокрема, ясно, що київський зверхник досить толерантно
ставився до християнства, і, як небезпідставно вважає
Є. Голубинський, був або «внутрішнім», або таємним
християнином. До цього потрібно додати, що М. Брайчевський
пішов далі — він вважає, що Ігор та Ольга ймовірно
прийняли християнство відразу ж після підписання договору
944 р. І смерть Ігоря була спровокована саме цим хрещенням,
коли язичницька дружина, а може й древляни-язичники не
захотіли з цим примиритися. Звичайно, підстави для такої
гіпотези є. Відомо, що «Повість...» описує причину смерти
Ігоря як наслідок зажерливости його дружинників, що
вимагали для свого збагачення вдруге зібрати полюддя з
древлян. Безумовно, це надто спрощене пояснення такої
неординарної ситуації, як вбивство київського князя, з яким
не наважувався сваритися навіть Константинополь. Більше
того, Візантія домоглася за останнім договором 944 p. мати
Київську Русь своїм воєнним спільником. У світлі цих фактів,
на мій погляд, гіпотеза Брайчевського набирає більшої ваги.
Але все ж — це гіпотеза.
Після смерти Ігоря владу в Києві перейняла його вдова —
княгиня Ольга. Постать цієї державної жінки є однією з
найцікавіших загадок нашої середньовічної історії. Загадкове
саме походження її, овіяне численними легендами і переказа-
ми. «Повість минулих літ» оповідає, що в 903 р. із Пскова
молодому князю Ігореві привели дружину Ольгу. За однією
церковною легендою Ольга — дочка простого перевізника,
за іншою — дочка боярина, ще інші джерела оповідають
про князівське походження із Пскова ж таки, або болгарське
її походження. В останні роки виникла ще одна гіпотеза:
про її норманське королівське походження. Існує також
гіпотеза, що княгиня Ольга — дочка князя Олега, бо ім'я Ольга,
Олег — Helga — у скандинавських мовах означає «мудрий»,
«віщий», «святий».
Нам здається, що більше рації мають ті історики, які
доводять болгарське походження княгині Ольги. Справа в
тому, що Володимирський літопис повідомляє нам, що «Игоря
же жени (Олег) в Болгарах, поят же за него княжну, именем
Ольгу. И бысть мудра велми...». «Й приведоша ему (Ігорю. —
Авт.) жену от Плескова именем Ольгу».
Місто Плесков — болгарський град, який під пером числен-
них переписувачів літопису перетворився у більш відомий
східному слов'янству град Псков. Втім, є думка, що Псков
колись також мав назву Плесков, а згодом перетворився у
Псков під пером літописців. Думка ця нереальна, оскільки
літописців люди не читали в ті часи, літописи -- це не
популярна щоденна преса, і ніхто не міг знати, як і що пишуть
літописці. А в народній пам'яті не збереглось імені Плескова.
Перша згадка Пскова в літописі під датою 903-й рік у зв'язку
з одруженням Ігоря та Ольги.
В «Житії» Ольги також вказується, що вона народилася в
«Плесковской стране». Деякі сучасні дослідники вважають, що
болгарське походження княгині Ольги могло б дати цікаве
пояснення такій дивовижній пристрасті її сина Святослава до
Болгарії, який в період занепаду Болгарського царства більше
за візантійців мав право на болгарський престол.
Багато таємниць, які зараз намагається розв'язати історич-
на наука, пов'язані з родиною Ольги. Можливо, вона була
близькою родичкою, ба, навіть внучкою знаменитого царя
Болгарії Симеона.
У спадок княгині Ользі дісталася велика держава, в якій
підпорядковані Олегом та Ігорем східнослов'янські племена ще
намагалися вести боротьбу проти централізованої влади,
що підпорядкувала їхнє життя загальнодержавним інтересам.
Але літописи не повідомляють про будь-які спроби місцевих
«світлих князів», які згадуються в угодах 911 та 944 p.p.,
чи інших правителів звільнитися від влади княгині Ольги.
Мовчать про це візантійські та с хідні хроніки. Княгиня Ольга
правила протягом 20 літ мирно і тихо. Можна думати, що
вона була справді настільки мудрою і розважливою по-
державному, що зуміла знайти рівновагу між різними
опозиційними групами в суспільстві досить складному, не
однорідному ні в класовому, ні в морально-етичному
відношенні. Адже в цей період Київська Русь переживала
перехідну епоху — в ній утверджувалась феодальна власність,
утверджувалась нова династія, все більшого значення
набувала і поширювалась християнська релігія. Тож можна
уявити, скільки складних суспільних проблем мала вирішувати
княгиня Ольга. Не дивно, що вітчизняні літописи з таким
пієтетом описували цю правительку, наповнюючи їх
легендами і домислами упродовж не одного століття. Варто
пригадати тут лише про т.зв. «помсту» княгині древлянам за
смерть свого чоловіка Ігоря Старого.
Попередники Ольги на київському столі були надто закло-
потані численними війнами то з сусідами, то з іншими державами
і не мали часу звертати велику увагу на внутрішнє влаштуван-
ня своєї власної держави. Ця відповідальна робота випала на
долю княгині Ольги. Вона об'їздила на санях і на возі майже
всі свої володіння — по Десні, Мсті, була у Новгороді, Пскові.
Щоб оцінити цей її подвиг, треба уявити тодішні дороги і
способи пересування на них. Але це була не просто подорож
— водночас Ольга закладала нові села, погости, міста, настав-
ляла в них урядників. А найголовніше: вперше в історії
київської держави встановила норми податків: «устави», «уро-
ки», «дані», «оброки». Смерть чоловіка примусила її звернути
увагу на упорядкування феодальних повинностей. Цікавий
факт розподілу тієї данини. Відомо, що данину, яку давали
древляни, ділили на три частини. Одна ішла на користь
княжого міста Ольги — Вишгорода. Дві третини забирав Київ.
Можна вважати, що цей спосіб поділу данини стосувався не
лише деревлянської землі. Це свідчить про те, що феодальний
київський уряд ясно усвідомлював ідею необхідности держав-
ного прибутку, та водночас намагався не забувати і власних
потреб, які задовольняв, звичайно ж, за рахунок держави.
Внутрішня реформа Ольги щодо впорядкування податків
торкнулася ще однієї сторони державного прибутку — добу-
вання хутра, яке в ті часи становило одну з найвагоміших
статей доходу державного бюджету, — відомо, що Русь
торгувала з іншими державами передусім хутрами, а «куна»
була формою валютного обміну.
Тож Ольга розпорядилась ставити «перевісища» та «лови-
ща» по Дніпру і Десні — очевидно, з цих територій,
відгороджених перевісищами й визначених як ловища, брали
хутра для торгівлі з європейськими та арабськими країнами.
Ще одну регламентацію щодо господарчих справ запровадила
княгиня Ольга — вона ставила «знамення», тобто, визначалися
дерева з бджолиними роями, звідки для держави брали мед та
віск, що були також предметами вивозу із Київської Руси. Про
це свідчить ще перший відомий нам Рафальштеттенський
митний статут (880 р. або 876р.), яким встановлювалось мито
на товари, які возили з Русі до Баварії. Тут мова йшла саме
про торгівлю воском.
Княгиня Ольга намагалася зміцнити й міжнародне станови-
ще Руси. З цим пов'язана її подорож у 957 р. (літопис дає
неправильну дату — 955 р.) до Константинополя. Ольга
переслідувала мету не лише зміцнити стосунки між Руссю та
Візантією, а також намагалася встановити тісні династичні
зв'язки. Такі історики як В. Пашуто, А. Сахаров цілком
обґрунтовано вказують на те, що під час перебування Ольги в
столиці Візантії княгиня не лише докладала зусиль, щоб
здобути для себе вищий державний титул «дочки» імператора
і для цього, можливо, приватно прийняла хрещення вже
вдруге, але, здається, й намагалась домовитись про наречену-
принцесу із дому імператора для сина свого Святослава, який,
імовірно, також перебував у складі численного посольства.
Новий договір Руси з Візантією, про який ішла мова під час
переговорів із імператором, передбачав надання військової
допомоги імператорам у їхній боротьбі проти арабів — «вои
и помощь», а також «челядь, воск и скиру» (тобто — шкіру),
які Ольга обіцяла дати Візантії. Але взамін вона виставила
свої вимоги: реалізацію союзного договору 944 р. для підняття
міжнародного престижу Руси. Проте відомо, що Ольга по
поверненні до Києва не виконала обіцянок. Літопис пояснює цю
обставину тим, що княгиня пригадала послам візантійським
свою образу, коли по прибутті до Константинополя вона
мусила чекати прийому майже два місяці. Дослідники,
проте, підкреслюють, що прийом, виявлений Ользі в
імператорському палаці, був досить пишним. Візантійський
хроніст XI ст. Скилиця записав, що руська княгиня «з честю
повернулась додому».
І справді, хоч Ольга була вже християнкою і поїхала до
Константинополя зі своїм власним священиком Григорієм,
вона прийняла хрещення в головному храмі імперії — в св.
Софії, що мало велике політичне значення для Руси в цілому,
бо тоді руська держава ніби ставала на один щабель рівности
з блискучою імперією. Ольга також дістала досить багаті дари
від імператора Костянтина Багрянородного — золоту таріль
з коштовним камінням, на якій їй було піднесено посольське
утримання в 500 міліарісіїв. Проте, вона не дістала для
свого сина принцеси. Про це можемо судити із заповіді
Костянтина Багрянородного своєму сину Роману — нізащо не
допускати шлюбів із «варварами», які вимагають цього, «як
це часто трапляється». До речі, цими «варварами» були
хозари, угри і Русь. Як відомо, ніхто із попередників Ольги
не міг домагатись для своїх дітей шлюбних пар, бо їхні діти
були або малі (як за Ігоря), або вже одружені давно (як за
Олега) в часи їхніх переговорів із Константинополем. Лише
Святослав Ігорович — цей анепсія (родич) — міг в 967 р.
виступати в ролі молодого жениха, якщо вважати роком його
народження 935-й, як це допускає М. Брайчевський, або 942
рік, як це підраховують інші дослідники, виходячи із записів
Іпатіївського, Воскресенського, Софійського першого та ін.
літописних зведень. І в тому, і в другому випадку Святослав
мав 22 або навіть і 15 літ.
Імператорський двір, ясна річ, не міг дати цісарівни для
князя-язичника, який виріс в оточенні язичницької дружини
і був фанатичним ворогом нової релігії, про що свідчить уся
його наступна антихристиянська політика в Києві. Не міг
Константинополь дати нареченої і через свої певні політичні
міркування, про що ми вже згадували. Тож у світлі цих подій
стає ясною і позиція Ольги щодо послів від імператора, яким
розгнівана княгиня відмовила в допомозі «воями». Незважаю-
чи на своє хрещення у Константинополі, Ольга не дістала
високородної невістки. Проте договір 944 p. продовжував діяти
до середини 60-х років.
Другим напрямком зовнішньої політики княгині Ольги був
Захід — встановлення відносин «миру і дружби» з німецьким
королівством, а також із західною церквою. Врахуємо ту
обставину, що в середині Х ст. ще існувала єдина Вселенська
християнська церква. Ця обставина дає нам можливість кри-
тично поставитись до тих дослідників, які намагались показати
ці події як наслідок нашептів латинців.
Ольга не домоглась політичних переваг від Візантії і
тоді повернула свій погляд на Захід. Сучасні історики в
більшості схиляються до думки, що спроба встановити політичні
зв'язки Руси з німецьким королівством була пов'язана з
піднесенням цієї держави за Отгона І, який захопив Італію,
утвердив свою владу в країні, створивши в 962 р. свою
церковно-імператорську систему і проголосивши Священну
Римську імперію. Він створив дві нові єпархії — в Польщі і на
Русі — для активізації місіонерської діяльності на сході.
Багато держав, в тім числі й Візантія, встановили контакти із
Священною імперією.
В 959 р. до Отгона І прибуло посольство від княгині Ольги
— «королеви ругів Олени». За свідченням німецьких хронісгів,
ці посли «просили посвягиги для цього народу (ругів, тобто
русів) єпископа і священиків». Якщо врахувати, що в ті часи
за справами чисто церковними обов'язково і неодмінно стояли
справи політичні, то можна погодитися з тими істориками, які
вважають, що це була спроба всгановити відносини «миру і
дружби» з могутньою європейською державою.
Оттон І, безумовно, відгукнувся на це прохання. В 961 р. до
Руси був посланий єпископ Адальберт. Проте вже в 962 р. він
повернувся ні з чим назад. При цьому відомо, що Адальберт «ні
в чому не досяг успіху і праця його була даремною». Більше
того, частина його посольства загинула «...і сам він ледве
уникнув смерти»,— записує німецький хроніст.
За цими подіями стоїть драматична історія Київської дер-
жави, яка намагалась утримати свою самостійність між Заходом
і Сходом. Ясно, що княгиня Ольга, зазнавши невдачі в дипло-
матичних стосунках з Візантією, намагається для зміцнення
своєї влади в країні дістати підтримку від християнської
релігії, яку можна було б використати для посилення самодер-
жавної влади в боротьбі із центробіжними племінними силами
та віруваннями. Шукаючи союзу з Отгоном І, Ольга намагається,
з другого боку, тиснути на Візантію.
Перебування емісійного єпископа» Адальберта в Києві вик-
ликало тут незадоволення і навіть, як вважають деякі історики,
повстання чи політичний переворот. Адальберт, пише хроніка
Ламперта Герсфельтського, тікає з Києва, «ледве уникнувши
їх (киян. — Авт.) рук». Тітмар Мерзебурзький уточнює, що
єпископ цей «був звідси вигнаний народом». Потрібно звернути
увагу на те, що чимало істориків, зокрема, таких як В. Татіщев,
М. Присьолков, Б. Рамм, М. Алпатов та ін. зауважували, що
внаслідок цього бунту чи повстання в Києві княгиню Ольгу
було усунено від влади — на чолі київської держави став
Святослав, який про християнство і чути не жадав. Проте,
записи «Повісти...» стверджують, що стосунки між матір'ю та
Святославом і далі залишились рівними і що Святослав
довіряв матері владу в Києві під час своїх волзьких та
балканських походів. Вона навіть керувала обороною столиці
в 968 р. під час печенізької облоги.
Можна припускати, що повстання в Києві було спрямоване
не проти Ольги як правительки, яка хотіла запровадити
християнство, бо, зрештою християнська релігія вже закоре-
нилась у феодальній верхівці давньоруського суспільства, а
проти якихось зазіхань самого Адальберта, можливо, він надто
перестарався у виконанні місії Отгона. Адже недаремно в
грамоті на поставлення Адальберта магдебурзьким
архієпископом (таке високе призначення проваленого в Русі
єпископа свідчить про велику заслугу його перед королем!)
вказується, що Адальберт «спочатку був призначений
єпископом провінції Ругії (Руси)». І справедливо можна
підкреслити, що Оттон розглядав встановлення своєї духовної
ієрархії на Русі як вияв повної залежності Руси від імперії. Це
й пояснює ту ворожнечу, з якою була зустрінута в Києві
діяльність Адальберта. Безумовно, ці події підірвали автори-
тет християнки Ольги і її прибічників і посилили вагу
язичників, що групувалися навколо Святослава. Хоча,
звичайно, толерантні стосунки між Ольгою та Святославом
могли в цілому зберегтися.
Як бачимо, діяльність княгині Ольги залишила значну
сторінку в історії внутрішнього зміцнення та утвердження
на міжнародній арені Київської держави, яке відбувалося
хоч і мирним шляхом, але в напруженій боротьбі з
контрдіями найбільших світових держав. Київська Русь ви-
робляла свою політичну лінію для утвердження в світовій
історії. Княгиня Ольга — перша державна правителька Руси
— воістину стояла біля колиски могутности першої
східнослов'янської держави.
Новітня історіографія розкриває ще одну загадкову сторінку
правління княгині Ольги — мирне приєднання до Києва
Древлянського князівства, яке здавна протистояло київській
державі. Мова йде про одруження Святослава на Малуші,
доньці останнього і поверженого Ольгою Древлянського князя
Мала-Маломира. Ще в XIX ст. історики довели, що Малуша,
названа в «Повісті...» рабинею, була донькою Мала Древлянсь-
кого, а тому одруження на ній Святослава принесло київській
державі і мирне приєднання древлянської землі. Тож син
Святослава і Малуші — Володимир, став «своїм», законним і
визнаним усіма землями київським князем, оспіваним наро-
дним епосом як князь, улюблений народом.
Але перед тим, як князювання Володимира відкрило нову
сторінку нашої давньої історії, перед світом постала ще одна
велична і загадкова постать володаря Киево-руської держави
— Святослава Ігоровича. Про дату його народження, як і про
діяльність, в сучасній історіографії не існує однозначної
думки. Передусім продовжує розвиватись традиційна тенденція,
яка героїзує постать цього правителя, а з другого боку —
з'являється все більше досліджень, які намагаються зняти цю
штучну легендарність і подивитись на Святослава з більш
реалістичної точки зору. Щоправда, є й третя тенденція, яка
не дає власної оцінки щодо цієї постаті, аби не викликати проти
себе нападок з того чи іншого боку.
Святослав народився в уже немолодого князівського под-
ружжя і був, очевидно, не єдиною дитиною Ігоря та Ольги. За
своїм вихованням князь залишився вірним язичницьким
віруванням, які він перейняв від варязької дружини, в сере-
довищі якої виховувався. Хоча він був першим Рюриковичем
із чисто слов'янським іменем, проте за своїм характером, як
зазначає М. Брайчевський, був найбільшим варягом з усієї
плеяди київських князів цієї династії. І справді, здається
дивним, що Святослав, син матері-християнки і батька, якщо
не повного християнина, то прихильного до християнства,
князя Ігоря, за свого володарювання виявив себе прихильни-
ком язичництва, а отже і язичницької еліти, яка прагнула
зміцнити свої позиції. Відмовившись хреститись сам, він не
забороняв іншим переходити до християнської релігії, що
свідчить про зміцнення християнських сил, до яких належала
і сама київська княгиня Ольга. Проте, після смерті матері і
після невдачі походу на Балкани Святослав вдався до терору
над християнами, які визнавали зверхність візантійської
церкви і тим в очах Святослава викликали ненависть як
вороги. Брайчевський слідом за Татіщевим вважає, що в 968-
969 pp. він влаштовує у Києві другий (після Олегового)
антихристиянський терор.
Головні свої зусилля Святослав спрямував ще за життя
княгині Ольги на зовнішні справи. Літопис повідомляє, що в
964 p. Святослав почав похід на Оку і Волгу. Він пройшов землю
в'ятичів, розгромив володіння давніх союзників Хозарії —
волзьких булгар та буртасів, а в 865 р. наніс удари Хозарсь-
кому каганату, Північному Кавказу, де підпорядкував землі
ясів і касогів, а на останньому етапі розгромив Саркел — Білу
Зежу, одну із найбільших фортець Хозарії на Дону. Руси
залишили тут не зруйнованим «лише лист на стеблі», як
кажуть східні хроністи. Ця давня антируська фортеця була
дощенту зруйнована. Проте столиця каганату Ітиль і місто
Хазаран залишилися, куди збіглося населення поруйнованих
регіонів. Очевидно, Святослав поставив Хозарію в залежність
від Києва. Цікаве повідомлення Устюжського літопису про те,
що Святослав після перемоги над ясами і касогами їх «приведе
Кыеву». Можна висловити здогад, що приведені яси і касоги
були використані для підсилення руського війська напере-
додні походу на Дунай. Історики припускають, що після
підпорядкування земель хозарського каганату і встановлення
там свого управління, Святослав, очевидно, уклав угоду з
ясами і касогами, які прийшли йому на допомогу. Після цього
в 966 р. Святослав пішов на в'ятичів, їх «побіди» і «дань на них
возложи». Логічно, що перша зустріч з в'ятичами під час
походу проти болгар і буртасів була досить мирною, Святосла-
ву було потрібно зберегти спокійний тил. Тільки після успіху
у боротьбі з Хозарією він вирішив остаточно підпорядкувати
це найбільш віддалене східне плем'я слов'ян, накласти на
нього данину і тим підбити під владу Києва.
Після завоювання хозарських володінь Святослав закріпився
в Північному Причорномор'ї і Приазов'ї, а також і в Криму. Це
викликало тривогу у візантійських володіннях — кліматах.
Руські володіння вже здавна своїми городками в гирлі Дніпра
і Дністра оточували візантійські території. Після
підпорядкування Ігорем тиверців та уличів конфліктність
побільшувалась. Зміцнення русів після походів на схід
Святослава посилили суперечності між Візантією та Руссю.
Тим паче, що, як повідомляє Ібн-Хаукаль у своїй хроніці, після
перемоги русів над хозарами, буртасами і болгарами місцеве
населення просило, щоб руси «з ними уклали договір, і вони
були б покірні їм, русам...». Якщо допустити, що владу Святос-
лава мусило визнати все населення Хозарського каганату, то
її визнавало і населення Північного Причорномор'я та Криму
— впритул до кордонів із Дунайською Болгарією і Візантією.
Похід Святослава до Саркела, який міг проходити по Тамансь-
кому півострову, закріплення тут руського впливу, якщо не
адміністрації, безумовно зіткнув інтереси Руси і Візантії. Саме
в цей час тут відбулась перша військова сутичка між загонами
Святослава та візантійським топархом, під час якої руси
зазнали поразки. Проте візантійський топарх, враховуючи
силу величезної держави, яка склалась під мечем Святослава
— від в'ятських лісів, Північного Кавказу до візантійських
володінь у Криму, вважав за необхідне звернутись до Руси за
протекторатом. Його милостиво прийняв Святослав, який був
зацікавлений мати дружній тил в Криму в передбаченні
походів на Дунай.
Звичайно, ця ситуація викликала тривогу у Візантії, яка
поспішно відправляє до Києва місію Калокіра. Завдання цієї
місії — відвернути увагу Святослава від кримських володінь,
в першу чергу від Херсонесе, забезпечити недоторканість
інших володінь імперії у Північному Причорномор'ї.
Візантія тоді переживала тяжкі часи. Між нею і Болгарією
посилювались глибокі суперечності, її потрясали нищівні
набіги угрів, не давали спокою араби, які відторгали то одну,
то другу частину її володінь. Калокір, син херсонеського
стратига, прекрасно орієнтувався в обстановці на Причорно-
мор'ї. Його викликав у Константинополь імператор Нікіфор
Фока, присвоїв йому високе звання патрикія, видав 15
кентінаріїв золота і доручив привести русів «у землю місян для
її завоювання». Калокіру вдалося легко умовити в Києві
Святослава піти до Болгарії, «щоб він, завоювавши їх (болгар),
утримував їхню країну у власній владі», а йому, Калокіру,
сприяв у завоюванні візантійського престолу. Таким чином,
Калокір особисто вступив у змову з київським князем,
переслідуючи власні цілі. Так описує ці переговори Лев
Диакон. Проте сучасні історики вважають цю схему надто
спрощеною — ослабити Болгарію можна було б і ордами
печенігів, як це не раз робила Візантія.
Похід проти Болгарії, вважають вони, був вирішений Свято-
славом до прибуття високого посольства у Київ. Святослав
готувався до нього усією попередньою діяльністю. Посольство
Калокіра мало на меті негайно встановити мир у Криму і При-
чорномор'ї, поблизу візантійських володінь. Щоправда, не
викликає сумніву та обставина, що Калокір вступив особисто
у змову з руським князем, переслідуючи власні цілі. Щодо 15
кентінаріїв золота, то воно було роздане князеві та знатним
русам і не було платою за похід Святослава на Болгарію.
Бо після цих переговорів Візантія відновила виплачування
данини Русі.
Метою походу Святослава на Дунай було оволодіння
територією по Нижньому Подунав'ї. Переяславець — одне з
найбільших дунайських торгових міст — займав важливе
місце в руській зовнішній торгівлі. Але не лише економічні цілі
викликали цей похід Святослава. Болгарія в 30-60 pp. прово-
дила ворожу політику щодо Русуі разом із хозарами.
Та, можливо, була ще одна, найголовніша причина: якщо
зважити на болгарське походження княгині Ольги, Святослав
міг у даний момент претендувати на болгарський престол
як законний спадкоємець його. Влада болгарського царя
хиталась. І Візантія збиралась повалити царський трон та
приєднати болгарську державу як одну із провінцій.
Тож 967 p. Святослав пішов на Дунай. Спочатку він піднявся
вгору по Дністру, «где ему помощь от венгров приспела», як
повідомляє Татіщев. Святослав швидко оволодів Нижнім
Подунав'ям, захопив Малий Преслав (Переяслазець), змусив
провізантійський уряд Болгарії укласти з ним угоду. На Дунаї
були розгромлені всі городи, багато з них зруйновано, захоп-
лена велика здобич була розподілена між знаттю. Війна велась
за всіма правилами тодішнього часу. Проте Болгарія зберегла
свій державний суверенітет, свою армію. Святослав досяг своєї
мети. Та Візантія, щоб порятувати власне становище, спрямо-
вує печенізьку орду на Київ влітку 968 р, Київ опинився в
складному становищі. Щоправда, воєводі Претичу вдалось
укласти перемир'я. Але це перемир'я не знищило небезпеки.
Лише коли Святослав «собра вои», прибув до Києва «й прогна
печенеги в поли и бысть мир», небезпека Києву була знешкод-
жена. Надалі печеніги виступають як спільники Святослава в
його другому поході на Подунав'я.
Святослав знову пішов на Дунай в 969 чи 970 pp. Але за цей
час Болгарія вступила в союз із Візантією, (хоча під час
першого походу русичів Візантія і пальцем не ворухнула, щоб
допомогти Болгарії, бо ослаблення давнього суперника Царго-
рода входило в його плани). Тепер Святославу вдруге довелось
брати приступом Переяславець і, як повідомляє Устюжський
літопис, «казни в нем изменников смертию». Святослав жор-
стоко розправлявся з болгарами і в інших містах, про що
повідомляють візантійські хроністи. У Філіпополі, оповідає
Лев Диакон, Святослав вразив усіх своєю «вродженою лютістю»,
де він посадив на кіл 20 тис. полонених. Можливо, це були не
лише болгари, а й греки. Закритий у Доростолі візантійськими
військами, дивлячись, як залишають його військо союзні
загони болгар, він також стратив 300 «знаменитих родом и
богатством мисян», а 20 тис. посадив до в'язниці, боячись, як
би городяни не повстали проти нього. В цей час успіхи
візантійського війська на чолі з Іоаном Цимісхієм сприяли
відложенню від союзу із русичами багатьох болгарських міст.
Позиції Святослава у Болгарії були хисткими. Його рішучі
заходи щодо придушення суперників, заняття ряду фортець,
відправка руського загону на чолі із Сфенкелем до столиці
Болгарії Преслави, де перебував зі своїм двором цар Петро,
змусили болгарський уряд повернутись до союзу із Святосла-
вом. Частина болгар, навіть жінок, боролась разом із русичами
проти візантійських військ. Потрібно відзначити, що під час
цього другого походу Святослава Русь і Болгарія не ведуть
воєнних дій між собою. Святослав воює лише проти греків.
Руські війська не зачепили і не зруйнували Преслави, Пліски
та інших міст. В той же час Іоанн Цимісхій захопив Преславу
і взяв у полон царя Бориса. Імператор віддав на пограбування
всі захоплені його військами міста. Незважаючи на те, що
Цимісхій видавав себе за друга царя Бориса, що він обіцяв
відомстити за кривди, завдані русами, він жорстоко розправ-
лявся із завойованою територією Болгарії. В Константинополі,
куди були відправлені цар Борис та його брат Роман, відбулась
привселюдна детронізація болгарського царя — відібрані
корона, коштовний одяг, взуття. Цар Борис перестав бути
царем — йому надали звання магістра. Візантія святкувала
свою перемогу над давнім і могутнім суперником.
Після поразки влітку 970 p. Святослав змушений був
укласти мир із Візантією. Проте Іоанн Цимісхій, зібравши
великі сили, навесні і влітку 971 p. несподівано вдарив по
ослаблених силах Святослава. На цей раз коаліція із печенігів,
угрів та русів розпалась. Ромейський хроніст Скилиця
повідомляє, що Святослав, який перебував у Доростолі, не
сподівався ні на яку поміч. Візантія зуміла ізолювати недавніх
союзників Святослава. Більше того, як відомо, печеніги напали
на знесилені війська Святослава на порогах і вбили самого
князя. Але перед тим Святослав ще уклав угоду із Візантією
971 p. Між обома державами відновлювались стосунки, що
склалися в попередні часи. Балканські позиції Руси були
втрачені. Але за Руссю залишались важливі райони
Причорномор'я, Приазов'я та Нижньої Волги. Тим самим
діяльність Святослава сприяла виходу Руської держави на
широку міжнародну арену, що стало могутнім фактором у
розширенні територіальних надбань феодальної Руси. Втім,
це розширення території Київської держави в історичній
перспективі ховало в собі головну небезпеку загибелі Київської
Руси: відтік людських, матеріальних і духовних сил держави
для розбудови в нових землях цивілізації — городів, армії,
монастирів та ін. — знесилював метрополію.
Після смерті Святослава влада в Києві перейшла до рук його
старшого сина Ярополка (972-979). За час його короткого
правління найважливішим явищем у державному житті було
налагодження зв'язків із західноєвропейськими державами.
Відомо, що в 973 p. київські посли прибули з великими дарами
до Кведлінбурга, до Отгона І, з яким раніше намагалась
встановити стосунки княгиня Ольга. В 979 р. у Києві з'явилось
посольство із Рима від папи Бенедикта VII. Але в цей час уже
розпочалась міжусобиця між Святославичами, посольство не
мало наслідків. Ярополк загинув у війні із братом Володими-
ром, київським князем став Володимир, народжений від
древлянської князівни Малуші.
Прийшовши до влади з допомогою варязької дружини та
новгородського війська, Володимир був змушений продовжу-
вати лінію, яку диктувала йому панівна більшість Києва,
язичницька еліта, що за Святослава значно зміцнилась у
двовірному Києві. Тож Володимир і сповідував її інтереси в
першій своїй реформі — запровадженні т. зв. «шестибожжя».
Саме вона й складала основну групу прихильників Володими-
ра у Києві, виступивши у найвідповідальнішу мить проти
християнина Ярополка. Ця думка підтверджується діяльністю
Володимира в перші роки свого князювання, коли він вдався
до зміцнення язичницької релігії і створив своєрідний пантеон
язичницьких богів. На місці старого капища, де стояв ідол
Перуна, тепер з'являється шість язичницьких богів — Перун,
Дажбог, Хоре, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Історики вважають їх
верховними божествами шести слов'янських племен, які допо-
магали Володимиру під час його боротьби за Київ, — полян,
древлян, ільменських словенів, кривичів, дреговичів, смолян.
Щодо київських християн, то політика Володимира була
неоднозначна — «й осквернися кровьми земля Руска и холмо
ть», говорить «Повість минулих літ». Навряд чи тільки жертви
тварин приносились біля капища. З фактів, наведених нашими
літописцями, відомо, що за Володимира приносились і людські
жертви цим язичницьким кумирам.
Дядько Володимира — Добриня, якого вважають сином
Мала древлянського, був посланий до Новгорода, щоб пожва-
вити культ Перуна, ідол якого був установлений над рікою
Волхов. Це був останній спалах язичництва і, очевидно,
останній антихристиянський терор у Київській Русі.
Володимиру дісталась важка спадщина. Країна була розо-
рена постійними війнами Святослава, печеніги стояли за
Стугною фактично під стінами столиці. В цій ситуації
активізувались відцентрові сили. З великими зусиллями Во-
лодимиру вдалось приборкати цих небезпечних помічників,
надавши їм землі і частково спровадивши до Візантії. Володи-
мир почав тривалу і тяжку боротьбу за утвердження своєї
влади , а відтак і за зміцнення київської держави.
Прийшовши до влади, Володимир зіткнувся із однією з
найважливіших проблем — утримати величезну різномовну
державу, в якій нараховувалось до 20 різних племен і земель
як слов'янських, так і неслов'янських — фінських, тюркських
та інших народів.
В 981 p. проти Києва повстали в'ятичі. Володимир приборкав
їх, наклавши «дань від рала». Наступного року вони знову
повстали, і Володимир мусив знову приборкувати їх. В 984 p.
Володимир ходив походом разом із воєводою Вовчим Хвостом
на радимичів, яких переміг у битві на річці Піщаній. Вони
також були обкладені даниною. В 981 p. він приєднав чер-
венські міста — Червень, Бузьк, Белз, Перемишль, які, як
пише літописець, належали «ляхам». Насправді вони не могли
в той час належати Польщі, скоріше входили до Великомо-
равської держави, бо і землі БІЛОЇ Хорватії та Кракова тоді
входили до Богемії. В 983 p. Володимир ходив походом на
ятвягів, що жили між Німаном і Західним Бугом, і приєднав їх
до своєї держави. Тут він заснував місто, якому дав ім'я
Володимир (Волинський). В 993 p. Володимир ходив до Польщі.
Все це зміцнювало і розширяло межі його держави, сприяло
піднесенню авторитету київського князя. Але внутрішня об-
становка вимагала стабілізації. І Володимир рішуче взявся за
внутрішні реформи.
Найбільше значення мала адміністративна реформа, яка
ліквідувала племінні княжіння. Вся територія Руси була
поділена на 8 адміністративних округів — за кількістю
головних племен. В кожен округ — волость — призначався
довірений управитель, пізніше один із синів Володимира.
Спочатку вони повністю залежали від волі князя і не мали
права успадковувати ці землі.
Велике значення мала військова реформа, яка збільшила
оборонну силу Київської Руси. Племінні військові формування
були замінені феодальними військовими формуваннями
землевласників, які від князя діставали землю. Нові землі
надавались не місцевій знаті, а прийшлим людям, часом це
були вихідці із народних низів, як відомі із народного епосу Ян
Усмошвець, Попович Олекса, Ілля Муромець. Ця реформа
створила могутній заслін на південному порубіжжі країни, а
також сформувала особисто залежну від князя знать. Крім
того, Володимир будував фортеці навколо Києва, які стали
опорними пунктами у боротьбі із печенігами. Найбільш відомі
— це Білгород на Ірпені, Василів на Стугні, Берестове на
південь від столиці.
М. Брайчевський звертає увагу і на судову реформу Воло-
димира, яка розмежувала суд єпископський і градський. До
нас дійшов Церковний статут — єдиний юридичний документ
Володимировоі доби. Особливою популярністю пізніше стала
користуватись релігійна реформа, яку возвеличили в наступні
століття церковні письменники.
Існуюче поганство уже не могло задовольнити духовне
життя держави та й забезпечити ідеологічно самовладдя
Володимира, який внаслідок реформ зумів зміцнити свою
владу і привернути на свій бік симпатії певних верств
суспільства. Сусідні держави, з якими контактувала Русь,
сповідували у більшості монотеїстичні релігії — християнство,
іудаїзм, магометанство. Найтісніші зв'язки Русь мала із хрис-
тиянським світом. Зазначимо, що на цей час християнство було
офіційною релігією у Болгарії, Моравії, Чехії, Польщі, Сербії,
Германії. Воно утвердилось раніше на сході — у Вірменії,
Грузії, Абхазії, пускало корені в Угорщині і в скандинавських
державах. Християнство вже закорінювалось і в Русі. Бабуся
Володимира, княгиня Ольга, а можливо й Ігор та Ярополк були
християнами. Тут, певно, існувала сильна християнська група,
яка, безумовно, використовувала проти Володимира, убивці
свого брата Ярополка, його язичництво, намагалась скомпро-
метувати князя-язичника в очах суспільности. Не дивно, що
Володимир неодноразово звертався до ідеї хрещення Руси,
але довго не наважувався розв'язати це питання.
Восени 986 р. Володимир розпочав переговори з візантійським
імператором Василієм II. На цей час у Візантії склалось тяжке
становище — в 976 р. повстав престарілий Варда Склір,
полководець Цимісхія, який змагався за владу з імператором
Василієм II та Костянтином VII. Склір був дукою (управите-
лем) Месопотамії. Він заручився підтримкою деяких арабських
володарів і готував похід проти Константинополя. Імператор
Василій II доручив племіннику колишнього імператора Нікіфора
— Варді Фоці розгромити заколотника. Обидва полководці з
величезним розмахом розоряли країну. І в цей час знищена
Болгарія підняла голову — в західній її частині розпочали
повстання чотири брати, сини коміта Миколи — комітопули
Самуїл, Моїсей, Аарон, Давид — за відродження болгарської
держави. Їхні війська завдали нищівної поразки Василію II
влітку 986 p. біля Сердіки (Софії). Народно-визвольна війна
болгарського народу призвела до відновлення болгарської
держави. В цей же час Варда Фока змовився із Вардою
Скліром про союз. Але Фока тут же арештував Скліра і
проголосив себе імператором. Це було 15 серпня 987 p. Він
пішов на Константинополь і спинився неподалік від столиці —
в Хрисополі. Єдиною надією для Василія II був руський князь
Володимир, з яким він розпочав переговори ще в 985 p.
Несподівано він став рятівником Візантійської імперії.
До всіх вдалих походів Володимира долучився ще один.
Року 985 він розгромив Болгарію Дунайську й уклав із нею
мир, як про це повідомляє «Повість минулих літ».
Більшість істориків вважає, що в нашій «Повісті...» мова йде
про Волзьку Болгарію. Ось як тут говориться: «Рушив Воло-
димир на болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків
берегом привів на конях. І так переміг болгар. І сказав Добриня
Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони є в чоботях.
Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в
постолах» Через неясність оповіді вважали, що це були саме
волзькі болгари. Але на Волгу від Києва в човнах добиратись
безглуздо, та ще й на верхню Волгу, де жили волзькі болгари.
До Чорного моря на конях берегом Дніпра і в човнах —
звичайна путь. Іще одна деталь: чобіт на Волзі не носили і в
XIX ст., а в Подунав'ї — такий звичай був. Тож Володимир
розгромив саме Дунайську Болгарію й уклав із нею мир.
Цей конфлікт Руси і Болгарії штовхнув Василія II на
переговори з Володимиром. Страх, що Русь увійде в союз із
повсталими полководцями, мусив підганяти імператора.
Наприкінці 987 р. була укладена угода проти Варди Фоки.
Василій II змушений був дати згоду Володимиру віддати йому
за дружину свою сестру — царівну Анну, хоча перед тим
відмовив французькому королю Гуго Капету одружити його
сина на одній із принцес. Щоправда, змусив його поступитись
сам Володимир, коли восени 987 р. своїм військом обложив
Херсонес і 6 місяців протримав його в облозі, а потім взяв
приступом. Василій II мав думати в тій ситуації про безпеку
Константинополя. Звичайно, Василій погодився, поставивши
умовою хрещення Володимира. Після цього 6-тисячний загін
русів пішов до Константинополя і через кілька тижнів узяв
участь у битві при Хрисополі. Згодом Варда Фока загинув.
Трон для Василія II було врятовано.
Володимир повернувся до Києва переможцем — з царівною,
награбованим багатством і відновленим союзом із Візантією.
Після цього й було проведене хрещення киян у Почайні.
Добриня у Новгороді силою хрестив новгородців. Згасли жер-
товні вогні. Але християнство ще довго мусило пристосовуватись
до нових умов і язичницьких вірувань людей, що витворило
нову форму ідеологічного життя в Русі — двовір'я, яке
відчутне й донині.
Церковні організації — церква і монастирі — стали відігравати
велику політичну, а згодом і економічну роль в Київській
державі. Вони сприяли зростанню духовної культури русів,
ставали своєрідними центрами освіти і науки. Церква та її
органи перетворились у величезну ідеологічну силу — вони
допомагали утвердженню державної влади і самовладдя князів,
розвитку писемності й культури.
Ще за життя Володимир Хреститель розділив свою землю
між синами, яких у нього було 12. Одним із найбільших
князівств було Полоцьке, яке Володимир виділив як спадщину
своїй першій дружині Рогніді, дочці князя Рогволода, убитого
ним ще під час походу на Київ. Тут встановилася династія
Рогніди, навколо якої гуртувалась Полоцька земля, що згодом
стає осередком формування білоруської народності. Старший
син Володимира Святополк, власне усиновлений ним син його
брата Ярополка і грекині, дістав в управління древлянську
землю. Він був одружений із дочкою польського короля
Болеслава Хороброго. У Новгороді сидів другий син Володи-
мира — від Рогніди Полоцької — Ярослав. В останні роки ці два
старші сини вийшли з-під впливу батька, готували проти нього
заколот. Років за два перед смертю Володимир дізнався, що
Святополк, власне його названий син, який мав усі права на
Київський стіл, вчинив змову проти нього з метою захопити
владу в свої руки. На допомогу Святополку готовий був прийти
із Заходу Болеслав Хоробрий. Як можна думати, Святополк
мав союз із печенігами, бо їхні орди скоро підійшли до Києва.
В той же час Ярослав Новгородський також вийшов із покори
— Новгород перестав давати Києву данину, почав стягувати
військові сили для боротьби за Київський стіл.
Володимир боявся залишатись у Києві, де була сильна
боярська опозиція, що стояла за спиною Святополка, і пере-
брався до берестовської резиденції. Водночас він викликав із
Ростова свого улюбленця (очевидно вважав його законним
своїм спадкоємцем), сина від царівни Анни Бориса, який мав
очолити похід проти свавільного Ярослава.
І саме в цей відповідальний момент 15 липня 1015 р.
трапилась нагла смерть Володимира Великого. Наближені
князя намагались приховати від киян звістку про його смерть,
але прихильники Святополка силоміць привезли тіло покійного
князя до столиці й виставили у кафедральному соборі. Борис
уже на Альті дізнається про те, що Святополк сів на Київський
стіл. Він спинився в роздумах: шлях до влади мав пролягти
йому через криваву братовбивчу війну. Але Святополк був
рішучішим: він дуже боявся ростовського князя і послав до
його табору таємних убивць, які й прибрали з його дороги до
влади молодого князя. Те ж саме він зробив із князем Глібом
Муромським та ще одним із синів Володимира Святославом.
Родина Володимира від царівни Анни була у такий спосіб
винищена. Тепер черга дійшла до Ярослава Новгородського.
Новгородський князь розумів це. Тому коли він дістав із Києва
звістку від сестри Предслави про київські події, він відразу
скликав нараду поважних своїх радців і просив у них допомоги
у боротьбі із братовбивцею. Саме перед тим Ярослав
конфліктував із новгородською знаттю, але в даній ситуації
його намір іти на Київ був підтриманий. Ярослав уклав угоду
із новгородцями, якою гарантувались права і привілеї Новго-
рода першими законодавчими актами.
І тоді Ярослав у серпні 1015 р. із 3000 новгородців та 1000
варязьких найманців пішов на Київ. В листопаді 1015 р. під
Любечем військо Святополка було повністю розгромлене, сам
він утік до Польщі, до свого тестя. Ярослав же зайняв Київ і
був проголошений великим князем. Але краківський князь
Болеслав Хоробрий, який до цього воював із імператором
Генріхом II, уклав із ним угоду і, розв'язавши руки, активно
включився у справи Руси на боці свого зятя Святополка.
Ярослав зазнав поразки, утік до Новгорода, а Святополк
вдруге був проголошений великим князем у Києві. Проте знову
ненадовго: жоден завойовник не шанує зрадника — війська
Болеслава розпочали грабежі руської землі. Сам він захопив
багату державну скарбницю, більше того, забрав як наложни-
цю сестру Володимира Предславу, полонених відправляв до
Польщі і всім цим викликав проти себе обурення і протести,
Навколо нього склалась така ворожа обстановка, що він мусив
тікати до Польщі, тим більше, що й Святополк бачив, наскільки
тесть компрометує його. З цього скористався знову Ярослав,
Набравши нового війська, він знову пішов на Київ. Переляка-
ний Святополк навіть не наважився прийняти бій — втік до
печенігів, а потім, зазнавши поразки на Альті (за деякими
літописними даними), загинув. Щоправда, таке джерело як
Еймундова сага оповідає, ніби Святополка було вбито ще до
збройної сутички сподвижниками Володимира варягами Ей-
мундом та Рагнаром. Боротьба за владу в Києві продовжується
з Брячеславом Ізяславичем Полоцьким та Мстиславом Воло-
димировичем Тьмутороканським. Щоб позбутися суперників,
Ярослав вирішив піти на поступки полоцькому князю, віддавши
йому міста Вітебськ, Усвят та ін. і визнавши незалежність
Полоцького князівства. З Мстиславом Тьмутороканським то-
чилась кілька років боротьба. В 1023 р. Мстислав розгромив
Ярослава під Лиственом на Чернігівщині. Але Ярослав, оче-
видно, підтриманий боярською силою Києва, домігся угоди, за
якою Русь була поділена по Дніпру навпіл. За Ярославом
лишилися Правобережжя, Волинь, Північ та Новгород. Мстис-
лаву відійшла Чернігівщина та Переяславщина. Лише після
смерти Мстислава в 1036 р. обидві частини Руси об'єдналися
під владою київського князя Ярослава.
Почалась інтенсивна державна та просвітницько-
культурна діяльність Ярослава, якого літописці прозвали
Мудрим. Київська Русь увійшла в період свого
блискучого розквіту.
Ярослав Володимирович зібрав воєдино всі землі, забрані
перед тим Болеславом: в 1022 р. він повернув Берестя, в
1030 p. — Белз, в 1031 р. повернув червенські городи, узяв
великий полон і оселив його по Росі. Проте йому не вдалося
повернути Закарпатської Руси. Після смерти Володимира
угорський король Стефан І Святий забрав ці землі собі
і віддав їх своєму сину Емеріку, який став називатися «князем
русинів». До XX ст. ця частина слов'янської землі перебувала
у складі Угорщини.
В 1038 р. Ярослав ходив на ятвягів, в 1040 р. — на Литву, в
1041-1047 pp. — на мазовецьку землю, на допомогу князеві
Казиміру, синові Болеслава. Щоб допомогти Казиміру, Ярос-
лав уклав угоду із Генріхом III. Він одружив із краківським
князем свою сестру Марію-Добронігу, а згодом свого старшого
сина Ізяслава одружив із сестрою Казиміра. Допомога
Казимірові сприяла відновленню польської держави, що
згодом перетворилася в агресивного західного сусіда
Київської держави.
В 1030 р. Ярослав зробив похід на чудь, внаслідок чого на
Західній Двіні побудував місто Юр'єв — Дерпт (нині Тарту). В
30-х роках Ярослав здійснив ще кілька походів на північні
землі, зміцнюючи там владу Київської Руси.
Ярослав успішно завершив боротьбу своїх попередників із
печенігами: в 1036 р. під Києвом він розгромив велике скопище
орд печеніжинів, після чого вони пішли на Дунай і покинули
подніпровські степи. На місці перемоги Ярослав поставив
храм св. Софії.
Князь Ярослав продовжував політику миру з Візантією.
Проте, в 1043 р. його син Володимир очолив похід на Констан-
тинополь, який закінчився невдало для русичів. Причини
цього походу не з'ясовані, хоча вважають, що Ярослав
претендував на імператорський престол, оскільки його друга
дружина Феодора була родичкою царя Костянтина. Можливо,
причиною цього походу була боротьба за незалежність київської
митрополії. В усякому разі частина війська на чолі із воєводою
Вишатою — сином новгородського посадника Остромира, була
взята в полон і осліплена. Деякі історики припускають, що
внаслідок переговорів князь Ярослав одружив свого сина
Всеволода на царівні з родини Мономахів.
Однією з особливостей політики Ярослава було
встановлення родинних зв'язків із найбільшими володарями
країн. Відомо, що широкі стосунки Ярослава з Німеччиною,
з Генріхом III, підтримувались і великими посольствами
1040 та 1043 pp., і шлюбними зв'язками його дому з
німецькими вельможами. Син Ярослава Святослав
одружився з сестрою трірського єпископа Бургарта. Ще
один із синів, ім'я якого до нас не дійшло, взяв шлюб
із дочкою саксонського маркграфа Отгона, ще один із
синів — з дочкою графа Штадтського — Одою. Ярослав
підтримував тісні стосунки із скандинавськими країнами,
Відомо, що варязька дружина завжди була присутня
при дворі Ярослава. В київських князівських палатах
перебув недобрі для себе часи вигнаний з батьківщини
норвезький король Олаф II Святий. Його син Магнус
взагалі виховувався в Києві. Сам Ярослав першою
дружиною мав дочку шведського короля Олафа Інгігерду-
Ірину. Його старша дочка Єлизавета стала дружиною
норвезького короля Гаральда, який, щоб здобути згоду на руку
Єлизавети, зробився войовничим вікінгом у Середземному
морі і на її честь склав пісню, яка оповідала про подвиги
вікінга і закінчувалась рефреном: «Тільки діва руська в
золотій гривні гордує мною».
Гаральд став королем Норвегії, але під час походу разом із
Вільгельмом Завойовником до Англії там загинув. Єлизавета
вийшла заміж за датського короля Свена Ульфсона.
Один із синів угорського короля Владислава Лисого —
Андрій — одружився з іншою донькою Ярослава Анастасією
— Асмундою, що сприяло добрим стосункам між двома
державами на тривалий час.
У такий же спосіб встановились добрі стосунки між Київською
Руссю та далекою Францією. Дочка Ярослава Анна взяла
шлюб із королем Франції Генріхом І в 1049 р, Ще за життя
чоловіка вона брала участь в управлінні державою, про що
свідчать такі записи в деяких державних актах: «в присутності
королеви Анни» або «за згодою моєї дружини». Анна листува-
лась із папами римськими Миколою II та Григорієм VII,
будувала церкви за взірцем київської Софії, подарувала
королівському храму в Реймсі Євангеліє, написане кирилицею,
на якому впродовж багатьох століть присягали французькі
королі, сідаючи на трон.
Назва Киева в західноєвропейських документах
зустрічається частіше, ніж назви міст ближчої Польщі.
Цікавий і такий факт: сини убитого англійського короля —
Едмунд «Залізний Бик» та Едвард, в 1016 p. втекли спочатку
до Швеції, а потім до Києва.
Київський княжий двір стає епіцентром європейського
політичного життя.
Ярослав Мудрий наполегливо й послідовно здійснював
широку і багатогранну культурно-просвітительську політику
в своїй державі, яка сприяла зміцненню її внутрішнього
становища, подоланню відцентрових сил, витворенню інтелек-
туальної еліти, що могла на найвищому культурному рівні
захищати і міжнародні інтереси Київської Руси. Ярослав
відбудовував свою столицю, маючи взірцем Царгород. За нього
Київ був обнесений новим валом, всередині якого опинилися
нові забудовані частини міста — слободи і торги, «город
Ярослава», як назвали літописці тодішній Київ. Грандіозна
лінія могутніх фортифікаційних споруд, нові храми —
Софійський собор, св. Георгія, св. Ірини, Благовіщенської
церкви на Золотих воротах, поява Києво-Печерського
монастиря, Володимирського монастиря біля Володимира-
Волинського, Святогірського монастиря та ін. — все це сприяло
посиленню не лише церковної організації, яка підтримувала
самовладдя Ярослава, а й поширенню писемности, книгопи-
сання та книгозбірень. З'являвся широкий прошарок освічених
людей, серед яких відомі літописці — перші письменники та
історики східнослов'янського світу: Никон, Нестор, їларіон.
Визначним громадським діячем та вченим був київський
митрополит їларіон, який створив цікаву концепцію загально-
людської історії, їларіон обґрунтовує питання про місце
Київської Руси в історії людства, визначає історичну роль
руських князів, зокрема, Володимира, їларіонове знамените
«Слово про закон і благодать» і понині являє собою одну із
блискучих філософських та церковно-літературних пам'яток
раннього середньовіччя.
Саме Іларіона Ярослав вирішив поставити київським мит-
рополитом замість митрополита-грека, усунувши тим вплив
Візантії на церковні справи Руси. Відомо, що Візантійська
імперія прагнула використати залежність руської церкви від
Константинопольської патріархії у справах державних. Ця
спроба Ярослава, проте, зазнала поразки. Другим важливим
ідеологічним заходом Ярослава було намагання канонізації
руських церковних діячів, зокрема, Володимира, Бориса та
Гліба, а також княгині Ольги, як святих. Звичайно, Констан-
тинополь розумів, що ця канонізація зміцнить сили руської
церкви, отже, посилить II прагнення бути незалежною від
нього. Тому й супротивився цим домаганням. Проте,
змушений був погодитись на канонізацію Бориса та Гліба. Це
зміцнювало Київську митрополію і наближало її до народу.
Християнська церква, маючи своїх, руських, святих, ставала
ближчою для русичів.
За Ярослава виникли численні літературно-публіцистичні
твори, в тому числі і знаменита «Повість минулих літ» —
перший історико-літературний пам'ятник. Саме за Ярослава
був укладений перший звід законів Київської держави —
«Руська правда» Це свідчило про високу зрілість розвитку
тодішнього суспільства та високий рівень соціально-
економічних, політичних і морально-етичних норм життя
давніх русичів.
Ярослав помер 20 лютого 1054 p., заповівши синам частини
своєї держави, яку він розділив між ними. І це було фатальним
для майбуття Київської Руси. Єдність держави було підірвано.
Три старші сини — Ізяслав, Святослав, Всеволод — правили
тріумвіратом недовго. Старшому Ізяславу довелось тричі
покидати Київ, доки він не був підступно вбитий у міжусобиці
(1078). Після нього влада в Києві перейшла до рук Всеволода
(1078-1093), який намагався знову об'єднати Руську державу
під своєю владою. Цей період був позначений наростаючою
міжусобицею, внаслідок якої загинули князі Святослав та
Ізяслав, чимало молодших князів. Чисельні походи нових орд
половців грабували Русь.
Особливо великих розорень зазнала руська земля в добу
князювання онука Ярослава Святополка-Михаїла (1093-1113).
Він був змушений навіть одружитися з донькою половецького
хана Тугорхана, щоб вистояти проти натиску орд Боняка
«шолудивого», Курі та Тугорхана.
Міжусобиці князів погіршували становище Руси. Велику
негативну роль відігравали князі Святославичі — нащадки
Святослава Ярославича, зокрема, Олег, прозваний літописцями
«Гориславичем». Це був період бурхливих народних повстань
(1063, 1113), князівських угод — в Любечі, на Долобському
озері та ін., які, проте, не могли припинити чвар і розорення
в руській землі. Літописи розповідають про жорстокі розправи
феодалів над повсталими, що часто проходили під керівництвом
волхвів-чародіїв. Великокнязівська влада широко використо-
вувала свої необмежені права в накладанні тяжких покар —
штрафів, податків, застосування військової сили. Після пов-
стання 17 квітня 1113 р. закликаний боярами новий київський
князь Володимир Мономах, змушений був видати «Статут»,
який мав полегшити становище міських низів і селян-холопів,
принижених і задушених лихварями та феодалами.
З іменем цього князя пов'язаний нетривкий період єдности
Київської держави. Володимир Мономах став організатором
активної боротьби проти половецької навали. Практично він
приборкав половецьких ханів, відтіснивши їх орди до При-
чорномор'я і Приазов'я. І слава про ці великі перемоги пішла
«до всіх країв далеких... до греків, і угрів, і ляхів, і чехів, допоки
і до Риму не прийшла...» — з гордістю розповідає літописець.
Його іменем половчанки лякали своїх дітей. В той же час він
поклав початок політики шлюбного родичання з половецькими
ханами, що призвело до широкої участи половецьких орд у
князівських чварах. Деякі історики вважають, що сам він був
одружений вдруге на половчанці куманського племені, свого
сьомого сина — Юрія — одружив на доньці половецького хана
Аепи (це був той самий Юрій Долгорукий, який згодом з
ординською захланністю обдирав Київ і київський люд).
Володимир Мономах мав велику армію, з допомогою якої
підпорядкував Києву ряд князівств, що відпали від нього. Так,
із великою жорстокістю була приєднана Турово-Пинська
волость, він забрав Мінську волость, відібрав у Святополкового
сина Ярослава його спадщину — Волинь, розгромив коаліцію
військ із чехів, угорців, поляків, яку організував Ярослав
Святополчич, що й сам загинув під час цієї боротьби. В руках
Володимира Мономаха зібралась майже вся територія країни
Руси і її колишніх володінь. До того ж він розширив свої
надбання, і на північно-східних кордонах київських територій
посадив князем у Ростово-Суздальську землю, яка була
населена муромою, вессю, мерею, свого найменшого сина --
Юрія. Це був перший князь, який залишався жити в цих
володіннях і який почав розбудовувати цю землю. Як повідомляв
В. Татіщев, Юрій «почав будувати в області своїй... многі гради,
з тими ж іменами, як у Русі суть, бажаючи тим утолити печаль
свою, що позбувся великого княжіння Руського. Київська держа-
ва за Володимира Мономаха і його сина і спадкоємця Мстислава
знову набула великого авторитету серед європейських країн.
Про це свідчать династичні шлюби його дітей: старший син його
Мстислав був одружений із дочкою шведського короля Інгвара
— Христиною; цікаво, що після її смерті Мстислав одружився з
донькою новгородського посадника Завидича. Друга дочка Мо-
номаха — Євфимія — була одружена з угорським принцем
Коломаном. Мстислав Великий Мономахович також поєднав
свою родину з представниками правлячих європейських династій:
одну з дочок — Інгебору — він одружив із датським принцем
Канутом II, королем ободритів, другу — Мальфільду — з королем
Данії Еріком-Емуном, а після його смерті — з норвезьким
королем Сігурдом. Син останньої — Вольдемар Великий —
прославлений король Данії — одружився пізніше із Софією,
онукою старшого сина Мстислава — Всеволода. Ще одна дочка
Мстислава — Ірина — стала дружиною грецького царевича
Андроніка, четверта дочка — Єфросинія — вийшла заміж за
короля угорського Гейзу II. Сини Мстислава також були поєднані
з родинами правлячих династій. Один із них — Ізяслав —
одружився з польською князівною, другий — Святополк — з
дочкою короля Отгона II, моравською принцесою.
Як і за Ярослава Мудрого, ці зв'язки київського князівського
дому свідчили про широку популярність Київської держави
серед європейських володарів, про широкі політичні та торго-
вельні зв'язки Київської Руси з далекими і близькими країнами
цивілізованого світу.
Та по смерті Мстислава І (1132 р.) Київська держава почала
швидко дробитись на окремі князівства.