Раїса Іванченко. Київська Русь: початки української державності
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8Раїса Іванченко. Київська Русь: початки української державності
Вступ.
Історія в усі часи свого свідомого розвитку була наукою
політизованою. І це, на жаль, не прислужилось ані їй, як
науці, ані правителям, які постійно втручались в методи її
творення і намагались використати її для утвердження влас-
них егоїстичних забаганок. Звичайно ж, в такому вигляді
історична наука не могла достойно прислужитись і своєму
народові, який мав черпати з неї глибокі уроки для суспільного
поступу.
Наш час не є винятком. Навпаки, історія народів колишньої
Російської імперії за останні десятиліття зазнала не тільки
перекручень, а й цинічної фальсифікації і навіть офіційної
заборони багатьох її сторінок.
Та велінням нового часу поступово відкидаються всі ті
фальсифікації і заборони. Нарешті в сучасному суспільстві,
яке нібито раптом опинилось на грані величезної економічної,
політичної та моральної кризи, почало пробиватись
усвідомлення, що поступ суспільства без знання своєї власної
історії, без вивчення уроків трагедій і поразок — неможливий;
що без таких знань суспільство, подібно до білки в колесі,
рухається по замкненому колу, тобто, в нікуди. Ясна річ, таке
суспільство приречене на деградацію і вимирання: його ж бо
обганяють сусідні цивілізовані спільноти і залишають поза
межами громадянського поступу.
Та одного такого усвідомлення, звичайно, замало. Щоб вийти
на прогресивний шлях поступу, потрібно в усіх напрямках
розкрити народні глибинні криниці із животворними джере-
лами історії, котрі збагатили 6 історичний досвід і зробили б
певнішим крок народу в майбутнє.
Проте, як з'ясовується, це нелегко зробити. По-перше через
багатовікову традицію, яка сформувала свідомість багатьох
поколінь населення нашої країни сурогатом певних ідеологічних
концепцій, створених для панування однієї нації над іншими,
однієї політичної системи над другими. По-друге — через
нерозуміння важливости таких історичних знань для всього
суспільства, коли на перший план за старою усталеною схемою
висувались лише соціально-економічні аспекти. Інші ж не
менш важливі компоненти суспільного поступу — політичні,
культурні, духовно-космологічні, що пов'язують людину і
людську спільноту із життям планетарно-космічним, — без-,
умовно і беззаперечно відкидались.
Найприкріше те, що така окультивована ситуація призвела
до недооцінки в цілому політичної та духовної спадщини не
лише масами трудового народу, а й самими політичними
діячами, що вершили й вершать долі народів нашої країни. За
таких обставин важко сіяти зерна знань, а ще важче очищати
ті зерна від фальшивих ідеологічних домішок, аби були
доступні істинні явища історичного процесу. Без такої істини
— яка ж наука! Знову суспільство спіткають збочення, поява
нових культів, кумирів та ідей — і знову поразок, які обходять-
ся народам ціною в безнадійну відсталість у наш динамічний
технологічний вік.
Сучасне ж суспільне життя вимагає негайної переоцінки
узвичаєних цінностей. Але в цьому сучасному сьогоденні, де
піднялися на протиборство таємне і явне, різні суспільні сили,
із ще більшою впертістю постають течії, які намагаються
скористатись арсеналом застарілих, міцно врослих у нашу
суспільну свідомість, фальшивих міфів, щоб пристосувати
історію до своїх чисто егоїстичних потреб. І в першу чергу
використовуються старі історичні концепції, починаючи з най-
давніших часів. І нинішні консерватори, і демократи, і центристи,
і патріоти різних відтінків — всі тягнуть до себе історичну
ковдру, аби підтвердити власну істинність, власну політичну
платформу, що концентрується навколо пекучих проблем
перебудови недавньої радянської держави: чи бути їй спільно-
тою демократичних незалежних держав, чи стануть усі
незалежними державними утвореннями, чи, обновивши фар-
бу на старому дротяному паркані із електричним струмом,
оголосять її перебудованою оновленою федерацією.
Тож нині дуже популярним став давній заіржавлений
аргумент про «тисячолітню історію» російської держави, про
єдину і непорушну її політичну структуру як найповніший
спосіб її політичного буття, про вигоди централізованого
управління, які виробила російська історія і без якої немисли-
ме, нібито, подальше політичне існування колишніх радянсь-
ких республік. Виходить, що оновлена федерація — не що інше
як та ж таки централізована держава, до якої додається лише
нова вивіска — «оновлена федерація». Парадокс цього визна-
чення тим ясніший, коли врахувати, що російська держава
ніколи за всю свою історію не жила на принципах федерації.
Що ж тоді оновлюється, яка система?
Усі ці фактори нашого бурхливого суспільного життя ще раз
змушують істориків братися за перо. І, незважаючи на усві-
домлення ними непосильного тягаря свого завдання, змушують
вносити певну ясність в історію політичного розвитку України,
в процеси творення багатонаціональної Російської імперії, їхні
джерела й цінності на сучасному етапі історичного буття.