Раїса Іванченко. Київська Русь: початки української державності
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8
ЗАНЕПАД МЕТРОПОЛІЇ
ПІДНЕСЕННЯ
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ.
Що ж являли собою Київ і Київське князівство в цей
період розпаду величезної колись держави? Чому
безконечно посягають на нього всі без винятку князі
величезного гнізда Рюрикового?
Протягом XII—XIII ст. Київ зберігав за собою славу ко-
лишнього політичного центру держави, а також великого
культурного та церковного вогнища. Давня слава Києва звели-
чувала кожного, хто володів ним. Але з часу смерті останнього
сильного правителя, яким був син Володимира Мономаха
Мстислав-Федір-Гаральд, у Києві змінюються один за одним
князі, які вели тривалі розорюючі міжусобиці за володіння
Києвом. Після вигнання із столиці останніх київських
Мономаховичів, коли владу в Києві захопили чернігівські
Ольговичі, у Києві за 100 літ змінилось 47 князювань, 24 князів
із 7 династичних ліній і 3 династії. Один із князів правив 7
разів, 5 — по 3, 8 — по 2 рази. Причому, терміни князювання
були досить короткі: одне — протягом 13 років, одне — 6, два
— по 5, 4 — по 4 роки, 3 — по 3 роки і 35 — по одному року.
З XII ст., коли в Києві зникає сильна влада володаря,
відроджується вплив київського віча. Першу згадку про силу
народного правління спостерігаємо в 1068 р., коли повсталі
проти тріумвірату Ярославичів кияни проголошують своєю
волею київським князем Всеслава Полоцького. В 1097 р.
київське віче припиняє боротьбу між Володимиром Монома-
хом і Святополком Ізяславичем. В 1113 р., по смерті Святополка,
воно закликає до Києва Мономаха, порушуючи традицію
столонаслідування по старшинству у роді князів. У 1147 р. за
рішенням віча був убитий в Києві князь Ігор Ольгович.
Київські бояри, що відігравали провідну роль на вічах, стали
вдаватись до укладення договорів — «ряду» — з князями, які
захоплювали владу в Києві. Цікавим явищем цього періоду
було витворення нової політичної форми правління в Києві —
дуумвірату князів, до якого київські бояри добирали молод-
ших князів із ворогуючих династій. Цим забезпечувалась
певна рівновага у князівських чварах, і в Києві довше зберігався
мир. Ще одна характерна риса київської історії періоду
феодальної роздрібненості і князівських міжусобиць — це те,
що територія князівства не дробилась, бо Київ не мав своєї
князівської династії. Зате його багатства розтягували всі князі,
які хоч раз захоплювали його. Проте київське віче не змогло
повністю перетворитись у вищу державну інституцію, як це
було в Новгороді. Не змогло воно припинити і князівські чвари
— надто жадали оволодіти Києвом ближчі і дальші князі, щоб
утвердити власну велич, якої у них в їхніх уділах не було
і бути не могло.
Князівські війни за Київ, а також половецькі пограбування
спустошували колишню багату землю Київщини. З кінця XI ст.
половецькі набіги обернули в пустелю Посулля, відрізали
Руську країну від Чорного моря. Занепала зовнішня торгівля.
До цього додалось те, що змінився міжнародний торговий шлях
з Європи до Візантії і Малої Азії: візантійський імператор
Олексій Комнін уклав угоду з Венецією, якою їй дозволялось
безмитне торгувати і мати свої порти на території всієї імперії.
Применшили роль Руси в торгівлі з Візантією і хрестові
походи, які відкрили новий торговельний шлях із Західної
Європи до Малої Азії та Візантії.
Занепало і сусіднє з Київським Переяславське князівство,
яке відчайдушне боролося з половецьким степом вже друге
століття. Будучи прихильними до Мономахових нащадків,
переяславські бояри закликали до себе князів з далекого
Ростово-Суздальського краю, аби не потрапити під владу
ближчого київського можновладця. Одним із найбільш попу-
лярних князів був онук Юрія Долгорукого Володимир Глібович,
який успішно боровся з половецькими навалами і про якого
літописець написав прихильні слова: що цей князь «золота не
збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь
доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався і
всякими доброчестями був сповнений». А коли він помер
— «плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна
багато потужила».
Водночас відмежувались від Київської Руси Чернігівське,
Турово-Пинське, Смоленське, Волинське, Галицьке князівства,
їхні князі провадили між собою часті війни за Київ. Але
найбільше значення серед них мали Волинське та Галицьке
князівства, які перейняли на себе провідну роль у південно-
західному регіоні колишньої Київської Руси. Це стало особливо
помітним з кінця XII ст., коли волинський князь Роман
Мстиславич об'єднав в 1199 р. Волинську і Галицьку землі. Цей
князь приєднав у 1203 р. до своїх володінь і Київську землю,
і його держава стала однією з найбільших у Європі, дорівнюючи
володінням-Священної Римської імперії Фрідріха Барбароси.
У Романа просив захисту вигнаний хрестоносцями із Констан-
тинополя візантійський імператор Олексій III Ангел, а римський
папа Іннокентій III, що прагнув світового володарювання,
через своїх послів пропонував Романові корону короля і
допомогу, аби він згодився визнати зверхність Ватикана над
своїми землями і підпорядкував йому православну церкву.
Галицько-Волинська держава за Романа, а потім за його
сина Данила стала політичним центром України-Руси, яка
продовжувала політичні, правові та культурно-релігійні тра-
диції як у внутрішньому, так і в зовнішньо-політичному житті,
зокрема, в стосунках з половецьким Степом, із країнами
Західної Європи, Ватиканом, Візантією. Характерною рисою в
соціальному і політичному житті цієї держави було утворення
сильного стану боярства. Чотири століття цей край не знав
великих потрясінь і переворотів, тому боярська аристократія
міцно закорінилась на всіх державних посадах і в землях.
Роман Мстиславич несподівано рано загинув (1205 р.) у війні
з краківським князем. Галицькі бояри, яких перед тим Роман
міцно затиснув у своєму кулаці, вигнали його жону — княгиню
Анну — з двома малолітніми синами, Данилком та Васильком.
їхні побоювання, що сини владного Романа також захочуть
встановити своє владарювання над ними, були
небезпідставними.
Ще одна своєрідна риса соціально-політичного життя на
Волині і в Галичині — це широка торгівля із сусідніми
європейськими державами та руськими князівствами,
витворення з міського торгово-ремісничого населення
міських громад, які часто виступали як самостійна
політична сила.
Тож княгині Анні і групі прихильних до неї і до Романових
нащадків бояр довелось докласти неймовірно великих зусиль,
щоб повернути назад свою вітчину. Упродовж майже ЗО літ
сусідні правителі — краківський князь Лешко Білий та
угорський король Андрій II — постійно втручаються військовою
силою у справи Волині і Галичини, використовуючи зрадливість
та егоїзм боярської верхівки, яка не жадала посилення влади
свого князя. Так, Андрій II, до якого Анна звернулась по
допомогу, послав свої війська в Галичину, але водночас прого-
лосив себе «королем Галича та Володимерп», а в 1215 - 1216
pp. домігся коронування свого малолітнього сина Коломана на
королювання в Галичині. Разом з краківським князем, угорсь-
кий король кілька років переділяв землі Волині і Галичини, аж
доки в 1219 p. Лешко Краківський, розгніваний на захланність
короля щодо галицьких земель, запросив до Галича свого
родака — новгородського князя Мстислава Удалого. Угорські
окупаційні війська були розгромлені. Волинським князям
довелось на час князювання Мстислава Удалого також забути
за Галичину. Проте Мстислав скоро став іграшкою в руках
боярської знаті. За її намовою він одружив одну із своїх дочок
з угорським королевичем Андрієм і в 1228 p. відрікся від
галицького столу на його користь. Мстислава ж бояри вигнали
з Галича, тим самим показавши, кому належала реальна
влада в Галичині.
З цієї ситуації скористався волинський князь Данило Рома-
нович, який разом з матір'ю і радцями-боярами встиг повернути
собі майже всі волинські городи, де його активно підтримували
міські громади. Почалась напружена боротьба за об'єднання з
галицькими землями. Данило міг претендувати на них не
тільки як на свою вітчину, а й як зять Мстислава Удалого.
Щоправда, Мстислав не раз виступав збройне проти Данила
за намовою тих же галицьких бояр. Боротьбі Данила за
повернення Галичини протистояла сильна боярська верхівка
проугорськоі орієнтації та прихильники чернігівських князів
Михайла та Ростислава, яких було покликано правити в
Галичині іншою групою галицьких бояр. Данило Романович в
ході боротьби за галицькі землі опирався на «градських мужів»
та бояр волинських, які забезпечували йому формування
війська. Він змушений був вступити в боротьбу як з
чернігівськими, так і з суздальськими князями за першість в
усій південно-західній Русі. В той же час він зумів забезпечити
собі союз з боку Польщі та Литви. В 1237 p. Данило Романович
розгромив війська добжинських хрестоносців, які зайняли
волинське місто Дорогочин. Це була перша битва з хрестонос-
цями руських князів, яка припинила агресію хрестоносців на
південно-західні землі. В 1238 p. «градські мужі» відчинили
ворота Данилові в Галичі наперекір галицьким боярам і
єпископу Артемію.
Проте, боротьба за утвердження Данила Романовича в
Галичині тривала. 1245 p. влітку під містом Ярославом були
розгромлені угорські війська, що разом з польськими намага-
лись не допустити зміцнення влади князя Данила. Це була
одна із найбільших битв середньовіччя. Данило з руським
військом своїм відстояв незалежність своєї землі.
Об'єднання Волинського і Галицького князівств знову породи-
ло велику державу на терені колишніх володінь Київської Руси.
Утвердження її, проте, відбувається в надзвичайно складних
умовах монголо-татарської навали, яка в 40-х роках XIII ст.
встановила своє владарювання на всій східноєвропейській рівнині.
В цій ситуації князь Данило, прозваний Галицьким, передусім
спрямовує свої зусилля на зміцнення князівської влади і зни-
щення боярської опозиції всередині країни, а з другого боку —
докладає чимало зусиль для організації політичного союзу країн
Європи проти монголо-татарської неволі. Данило виступає
ініціатором дипломатичних переговорів з папою Інокентіем IV
для організації хрестового походу проти ординських завойовників.
Спроба Інокентія IV підпорядкувати Данила Галицького
інтересам Римської курії, а саме — змусити його на церковну
унію і не подати військової допомоги проти орди, не вдалась.
В 1248 р. Данило відмовився прийняти від його посланця
королівську корону, оскільки від папи не надійшло обіцяної
допомоги. Данило зрозумів, що Ватикан лише хотів
підпорядкувати собі нові володіння в Червоній — Галицькій
Русі, поширити сферу впливу на політичне життя в Європі і
перетворити Данила в знаряддя боротьби проти ординської
загрози для Європи.
Проте 1254 року, коли він опинився перед загрозою нової
ординської навали, з одного боку, і ворожого союзу Литви і
Тевтонського ордена — з другого — він змушений був корону-
ватися. Коронація відбулась в Дорогочині. Прийняття корони від
папських посланців вибило з рук хрестоносців та литовського
князя Міндовга, який перед тим коронувався, головний
привід боротьби з Данилом — поширення християнства від
латинської церкви. Це була вдала дипломатична акція, яка
забезпечила мир на північно-західному порубіжжі Української
держави і допомогла сконцентрувати сили для боротьби
з ординською залежністю.
Крім того, акція коронування Данила була актом визнання
за ним та його державою давніх прав на київську спадщину.
Згадаймо, що київські князі в державних європейських доку-
ментах не раз називались царями чи королями, а ще раніше
— найвищим імператорським титулом у східних народів —
каганом. «Каганом» величав великий їларіон князя Володими-
ра Хрестителя чи Володимира Великого, західні хроністи
іменували княгиню Ольгу «королевою ругів», «великим царем
Руси» називав себе співправитель Ярослава Мудрого — його
брат Мстислав. «Королем русів» титулував папа Григорій VII
"онука Ярослава Мудрого Ярополка Ізяславича, який перебу-
вав у вигнанні, в той час, як князя польського Болеслава
називав лише «князем». В листах до магістра Тевтонського
ордена папа називав Данила королем, а правителя Суздальсь-
кої землі — князем.
І справді, давній титул київських князів — цар чи король —
в очах європейських правителів належав закономірно волода-
рю Галицько-Волинської Руси, яка була прямою спадкоємицею
київського столу і взагалі держави, тим більше, що Данило
приєднав до своїх володінь і Київ у 1239 р.
Та Данило Романович змушений був провадити боротьбу з
Ордою сам один: Ватикан не зміг організувати на хрестовий
похід європейських королів, які залюбки йшли в походи проти
невірних в багаті східні країни, де грабували не лише міста, а
й відшматовували у держав певні території й засновували там
свої володіння. Виступати ж у глибокі степові простори руських
степів, де в нагороду можна було отримати лише отруєну
татарську стрілу, ніхто не хотів. Не діставши підтримки від папи,
Данило порвав стосунки із Ватиканом, що змусило нового папу
Олександра II в 1257 р. погрожувати йому анафемою.
Розірвавши союз із Римом, Данило, проте, залишив
королівську корону у своєму домі. Вона стала історичною
реліквією його нащадків і всього українського народу. В роки
останньої війни, як повідомляла преса, руська корона, переро-
блена на митру, зникла зі сховищ монастиря в Перемишлі.
Сліди її ведуть до Ватикану...
У 1252 р. Данило одружив свого сина Романа на спадкоємиці
австрійського герцогства Гертруді і розпочав боротьбу за
австрійську спадщину. Він зумів створити коаліцію держав —
Угорщина, польські князівства, баварський герцог, литовські
князі підтримали його в цій боротьбі. Але страх, що Данило
стане міцною ногою в центрі Європи, роз'єднав сили коаліції.
Роман не дістав військової підтримки, зазнав поразки і повер-
нувся назад.
Чимало зусиль доклав Данило і в боротьбі проти боярської
опозиції, яка спиралась то на угорських чи польських правителів,
то на монголо-татар. Важливо відзначити, що церковні ієрархи
Галичини, які походили з боярства, також постійно чинили
опір Данилові. Це не сприяло зміцненню його влади над
опозицією в умовах постійної боротьби віч-на-віч з ординськи-
ми навалами. Оскільки європейські держави не подали йому
допомоги в організації спільної боротьби з цим лихоліттям, він
почав орієнтуватись на союз із північно-руськими князями.
Проте цей союз скоро розпався.
Після розгрому ордою спільників Данила Галицького —
князя Андрія Суздальського та Ярослава Тверського в
1252 р. — єдиним суперником для Олександра Ярославича
Невського, новгородського князя, який дістав ярлик на
велике князівство, залишався галицько-волинський володар.
Тож не дивно, що (водночас із походом на Андрія та
Ярослава) на державу Данилову пішла орда на чолі з
Куремсою. Та цей похід був відбитий Данилом, хоча довелось
поступитися Пониззям Дністра і Київщиною, яку ординці
передали суздальському князеві. Після цих подій почалась
нова епоха в історії руських земель: остаточно було покінчено
з організованим опором руських князів монгольському
владарюванню і настала пора реальної залежности північно-
східної Руси від Золотої Орди. Сам Олександр Ярославич
хоч і мав ярлик на Київ та його землі, ні разу тут не об'явився.
Володарі Галицько-Волинської держави свої інтереси
пов'язували не зі Сходом, а із Заходом. Лише православний
Київський митрополит формально залишався єдиним спільним
главою всієї руської церкви.
Данило Галицький і далі продовжував докладати зусилля
для утворення коаліції європейських держав проти Золотої
Орди. Але в 1258 р. нова численна орда Бурундая
увірвалась в його володіння, позбавила його спільників в
особі Литви і Польщі, сплюндрувала землю. Були поруйновані
міста Львів, Данилів, Стожеськ, Кременець, Володимир.
Бурундай збирався йти на Угорщину. Але й цього разу
допомоги із Заходу не було. Данило змушений був визнати
залежність від Орди.
Він помер у 1264 p., залишивши велику і могутню країну, що
фактично підпорядкувала своєму впливові майже всі південно-
західні князівства. Незважаючи на ординські руйнування,
Галицько-волинська Русь змогла вберегти себе від нищення й
проіснувала як держава ще майже сто літ по смерті Данила
Галицького. Вона відіграла надзвичайно важливу роль у
припиненні просування ординської навали на Європу, ставши
величезним живим бар 'єром на її шляху.
Європа ж зберегла свої набутки і примножила їх за той час,
протягом якого русичі шукали способу вижити. У
найвідповідальніший час історичних випробувань вона свідомо
віддала в жертву Ваалу цивілізацію східного слов 'янства. І це
було неодноразово.